БАНКІВСЬКИЙ МАРКЕТИНГ В МОДЕЛІ ОПТИМІЗАЦІЇ СТРУКТУРИ ПАСИВІВ І АКТИВІВ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ

Донедавна в банківській сфері наголос робився, переважно, на рішенні поточних завдань з метою набрати сили, придбати дос­від, захопити місце на ринку, тобто українські банкіри в майбут­нє не заглядали. Це важко було зробити через нестабільністю ма- кроекономічної ситуації. На сьогодні стан змінюється, а саме: від поточних проблем банкіри переходять до вирішення стратегічних завдань, тобто має місце реалізація механізму банківського мар­кетингу.

Удосконалення стилів і прийомів управління, швидке й адек­ватне реагування на зміну кон’юнктури ринку, розвиток нових напрямків та інструментів у роботі банку, удосконалення всіх елементів сучасного маркетингу з урахуванням специфіки украї­нського кредитного ринку, дає вітчизняним банкірам можливість формування ефективної структури пасивів і активів комерційно­го банку.

Проблеми формування структури пасивів і активів комерцій­них банків досліджувалися багатьма вітчизняними та зарубіжни­ми авторами, але банківський маркетинг не пов’язувався з фор­муванням структури пасивів і активів.

Успішна реалізація механізму банківського маркетингу щодо формування структури пасивів і активів припускає облік струк­турних особливостей останніх.

Мобілізація і концентрація вільних фінансових ресурсів — пріоритетна функція та економічний базис діяльності комерцій­ного банку.

Ресурси комерційного банку — це сукупність грошових кош­тів, що знаходяться у його розпорядженні й використовуються для виконання активних операцій. Більша частина ресурсів банку фо­рмується за рахунок залучених та запозичених, а не власних, кош­тів. Операції, завдяки яким комерційні банки формують свої ресу­рси, називають пасивними, тобто шляхом пасивних операцій проходить залучення чужих коштів на вклади. При цьому форму­ються зобов’язання банків.

Для кожного комерційного банку актуальною стає розробка регулювання портфеля банківських операцій, визначення сфери найприбутковіших вкладень коштів у кредитні та інвестиційні проекти на певний період часу, аналіз ефективності використання ресурсів.

Ефективні вкладення коштів кредитно-ресурсного потенціалу досягаються при дотриманні такого комплексу умов: забезпечен­ня необхідного рівня ліквідності, використання всієї сукупності засобів кредитно-ресурсного потенціалу, досягнення максималь­но високого прибутку.

В умовах загострення конкурентної боротьби коливання рів­нів відсоткових ставок, зниження віддачі вкладених банками коштів за одночасного підвищення рівня всіх банківських ризиків важливого значення набуває проблема грамотного управління ак­тивними та пасивними операціями комерційних банків.

Механізм банківського маркетингу стосовно активів і пасивів пе­редбачає залучення максимально допустимого обсягу ресурсів (як власних, так і залучених) із подальшим їх розміщенням у максималь­но дохідні активи, що характеризуються заданим рівнем ліквідності та мають прийнятний рівень ризику. Основне завдання банківського маркетингу полягає в оптимізації структури балансу банку з метою забезпечення високого рівня ефективності банківських операцій за одночасного скорочення витрат, дотримання обов’язкових економіч­них нормативів та інших існуючих обмежень за ризиками.

Першим кроком, що дозволяє визначити рівень відповідності та стабільності банківських операцій є аналіз активів та пасивів комерційного банку, причому методику аналізу ресурсної бази необхідно пов’язати з оцінкою основних напрямків розміщення ресурсів, визначити найважливіші для банку джерела коштів у взаємозв’язку з напрямками їх розміщення, провести аналіз ак­тивних операцій банку, дати оцінку їх ефективності.

Основними напрямками дослідження та аналізу активних опе­рацій банку доцільно вважати аналіз структури активних опера­цій та оцінку економічної доцільності та ризику окремих актив­них операцій.

Аналізуючи структуру активів, доцільно враховувати такі мо­менти:

— частку працюючих активів у балансі банку, яка має бути не менша за 45 %-50 %. Надмірна завантаженість балансу непра­цюючими активами та майном призводить до зниження віддачі активів та втраті ліквідності;

— співвідношення основних видів працюючих активів (кре­дитів та цінних паперів). Вважається, що частка кредитів у порт­фелі активів банку не повинна перевищувати 60 %-65 % валюти балансу, а частка цінних паперів має становити 20 %-25 %;

— структуру кредитного портфеля. Аналіз має виявити част­ку міжбанківських кредитів, які особливо підлягають системним ризикам, частку забезпечених та незабезпечених кредитів, пока­зати регіональну та галузеву структури вкладень, а також обсяги довготермінових та короткотермінових позичкових операцій.

Для забезпечення збалансованості структури джерел фінан­сування, з одного боку, їх доцільно формувати залежно від кон’юнктури ринку, об’єктів кредитування, прибутковості акти­вів та їхньої оборотності, з іншого боку — це активізація струк­тури пасивів і активів, яка пов’язана з якісним удосконаленням уже існуючих видів та пошуком можливих варіантів модифікації банківських продуктів і послуг, не тільки для задоволення потреб наявних клієнтів, а також для освоєння нових сегментів ринку банківського обслуговування.

Специфічність банківського маркетингу та динаміки циркуля­ції грошових потоків створюють реальну можливість для знаход­ження оптимального сполучення різних напрямків поточної фі­нансової діяльності відповідно до рівня ліквідності й ризику.

Таким чином, завдання оптимізації полягає в постійному вибо­рі з безлічі певних видів кредитно-інвестиційної діяльності банку такого набору, який дозволяє одержати максимальний результат із мінімальними витратами.

Надзвичайно важливим також є процес формування банківсь­ких пасивів, оптимізація їх структури і, тому, якість управління всіма джерелами грошових коштів, що утворюють ресурсний по­тенціал комерційного банку. У широкому тлумаченні, під управ­лінням пасивними операціями розуміють діяльність, пов’язану із залученням коштів вкладників та інших кредиторів та визначен­ням відповідної комбінації джерел коштів для цього банку. У більш вузькому змісті, під управлінням пасивними операціями розуміють дії, спрямовані на задоволення потреб банку в ліквід­ності шляхом активного пошуку та залучення позичених коштів.

Механізм банківського маркетингу щодо пасивних операцій враховує співвідношення між витратами на залучення коштів та доходами, які можна буде отримати від вкладення цих коштів у позики, цінні папери та іНшІ активи. Відповідно, взаємозв’язок між управлінням активними та пасивними операціями має вирі­шальне значення для прибутковості комерційного банку. При ана­лізі структури пасивних операцій необхідно звернути увагу на:

— співвідношення власних та залучених коштів;

— рівень залежності від міжбанківського ринку. Частка між - банківських кредитів у сукупному обсязі залучених коштів не повинна перевищувати 10 %-12 %;

— частку стабільних залишків на рахунках до запитання та на рахунках населення, яка повинна становити 70 %-75 % залуче­них коштів;

— рівень залежності від різних секторів ринка депозитів, особ­ливо від коштів населення, яке найбільше піддається паніці під час фінансових криз;

— тривалість використання залучених ресурсів, що дозволяє оцінювати політику банку у сфері управління ресурсами.

Класифікація активів і пасивів, їх подальший структурний аналіз дозволяє розробити конкретні методи їх оцінки. Одним із варіантів може бути такий:

— класифікація активів та пасивів за чутливістю до змін від­соткових ставок та термінів;

— визначення розмірів відсоткової ставки та суми за кожним видом активів та пасивів;

— аналіз даних за допомогою відповідного інструментарію та критеріїв оцінки.

До групи активів, чутливих до змін відсоткової ставки, слід відносити позики, видані за плаваючими відсотковими ставками, позики, що погашаються, банківські інвестиції з терміном пога­шення що настає, а також платежі за позиками з фіксованими ві­дсотковими ставками, що підлягають погашенню. До відсотково - чутливих пасивів належать короткотермінові позики, депозитні сертифікати та сертифікати грошового ринку з термінами, що за­кінчуються, а також прив’язані до плаваючих відсоткових ставок зобов’язання.

Зазначимо, що деякі активи та пасиви стають відсотково - чутливими у міру настання терміну їх розміщення чи залу­чення.

Таким чином, до елементів механізму банківського марке­тингу, що пов’язані з формуванням структури активів і па­сивів належать: аналіз тенденцій в динаміці окремих груп балан­сових даних з подальшим прогнозом розвитку структури активів і пасивів банку, збір та обробка інформації про ринкові відсотко­ві ставки за пасивними та активними операціями в банківській системі й по конкретному регіону. Особливу увагу слід приділя­ти оцінці чутливості до змін відсоткових ставок, розробці методів управління співвідношенням активів і пасивів, чутливих до зміни рівня відсоткових ставок, методів перевірки різних стратегій управління активами та пасивами.

Інтегрований підхід до управління активами та пасивами забезпечує належне, з позицій банківського маркетингу, бачення керівництвом комерційного банку його сьогоденних і майбутніх проблем. Цей підхід базується на таких основних принципах:

— визначення стратегії та цілей, для досягнення яких керів­ництво повинно якомога повніше контролювати обсяги, структу­ру, доходи та витрати як за активами, так і за пасивами;

— контроль над активами повинен бути скоординований із контролем над пасивами таким чином, щоб управління активами та пасивами характеризувалося внутрішньою єдністю;

— елементом механізму банківського маркетингу стосовно формування структури активів і пасивів є прибутковість. При цьому слід враховувати, що доходи та витрати належать і до ак­тивних, і до пасивних статей балансу;

— управління ризиками є актуальним завданням банківського маркетингу, для вирішення якого необхідно подбати про методо­логічне, організаційне, інформаційне та програмне забезпечення.

Розглянуті принципи формування ефективної структури акти­вів і пасивів — важливий аспект банківського маркетингу. Зро­зуміло, що прибутковість банку залежить не лише від точності й правильності поставлених цілей. Набагато важливішими для успіху є кваліфікація співробітників банку та економічні пара­метри ринку: рівень попиту на банківські продукти і послуги, го­строта конкуренції, темпи інфляції.

Крім того, існує широкий спектр стилів та методів управління діяльністю комерційного банку: економічні (у витратах) лідери часто приводять свої установи до успіху, тоді як ті, хто надавав перевагу збільшенню розмірів банку чи підвищенню його безпе­ки, опиняються серед останніх. Проте очевидно, що з розвитком банківської системи залишається все менше аспектів управління комерційним банком, якими можуть нехтувати сучасні банкіри.

Таким чином, одним із стрижневих елементів ефективної діяль­ності комерційних банків України є комплекс заходів банківського маркетингу, спрямованих на оптимальне управління їхніми акти­вами і пасивами, що пов’язано із необхідністю реалізації двох ва­жливих завдань: по-перше, забезпечення ліквідності банку і, від­повідно, підтримання належного рівня його фінансової стійкості на ринку; по-друге, забезпечення максимальної дохідності банків­ських операцій, що є необхідною умовою прибуткового господа­рювання комерційного банку як підприємства.

Очевидно, в умовах вітчизняної економіки із притаманною їй нестабільністю кон’юнктури кредитного ринку банківський мар­кетинг, насамперед, має забезпечити належну фінансову стійкість кредитної установи, бо нездатність задовольняти потреби клієн­тів у перерахуванні коштів (маються на увазі операції не лише із поточними рахунками і депозитами, а й із кредитами) може не просто підірвати конкурентні позиції на ринку чи навіть призвес­ти до банкрутства одного окремо взятого банку, а й викликати низку фінансових проблем у багатьох інших банківських устано­вах і, в підсумку, поставити під сумнів платоспроможність усієї кредитної системи України.

На практиці реалізація зазначеного пріоритетного завдання може бути забезпечена лише при застосуванні комплексу заходів банківського маркетингу, орієнтованих на формування максималь­но ефективної структури активів і пасивів комерційного банку, тобто збалансування структури залучених банком ресурсів і зроб­лених вкладень для створення оптимальних умов щодо підтри­мання ліквідності попри збереження прибутковості здійснюваних на фінансовому ринку операцій. Ураховуючи те, що саме у трак­туванні роботи з формування структури активів і пасивів немає однозначного підходу до визначення пріоритетів у формуванні ві­дповідної політики банку, треба визначити загальну основу у виборі таких пріоритетів, виходячи із умов перехідного періоду.

Здебільшого, при розгляді питань щодо структури активів і пасивів звертається увага (особливо в зарубіжних дослідженнях) передусім на необхідність зведення до мінімуму розміру процен­тного ризику. Наприклад, Дж. Ф. Сінкі зазначає: «Найбільшою турботою менеджерів, зайнятих управлінням активами і пасива­ми, повинен стати процентний ризик. На короткий період управ­ління активами і пасивами націлене на ставку процента, а у три­валішій перспективі — на ринкову вартість капіталу банку» [149, С. 395]. Так само і на думку П. Роуза, «основна мета управління активами і пасивами полягає у максимізації або, принаймні, у стабілізації розміру маржі банку» [142, С. 477].

Отже, можна зробити висновок про те, що пріоритетним на­прямком формування структури активів і пасивів є реалізація зав­дань із підтримання належного рівня прибутковості комерційно­го банку шляхом регулювання розміру чутливих до змін процента вкладень і відповідних їм залучених ресурсів, які також чутливі до змін ринкової норми процента. При цьому до активів, чутливих до зміни процентної ставки, належать: короткострокові цінні папери, позики, надані піл плаваючі процентні ставки, ко­роткострокові вкладення на грошовому ринку, урядові й муні­ципальні цінні папери, що підлягають погашенню з реінвесту - ванням вкладених коштів за поточними ставками. До пасивів, чутливих до змін процентної ставки, належать: депозитні серти­фікати, які погашаються протягом року, депозитні рахунки гро­шового ринку, зобов’язання банку з плаваючими процентними ставками. Чутливість активів і пасивів банку до змін процента зростає також у міру закінчення строків їхнього розміщення й за­лучення відповідно.

Різниця між зазначеними групами активів і пасивів комерцій­ного банку утворює так званий розрив (геп, або GAP — за зару­біжною термінологією). Якщо значення цього розриву додатне (тобто чутливі до зміни процента активи перевищують відповідні пасиви), то в разі підвищення ринкових ставок процента банк може отримати додатковий прибуток, оскільки процентні доходи за вкладами зростуть більшою мірою, аніж витрати на залучені ресурси. Якщо ж розрив має від’ємне значення, то при тому са­мому збільшенні ринкових ставок прибуток банку скоротиться, бо виплати за зобов’язаннями будуть більшими, аніж надхо­дження за відповідними активами. При зворотних тенденціях у зміні ринкової норми процента динаміка прибутку банку матиме протилежне спрямування.

Отже, завдання формування структури активів і пасивів банку за методом GAP-аналізу полягає у тому, щоб значення розриву (додатне чи від’ємне) відповідало очікуваним змінам ринкових процентних ставок. У разі, якщо прогнози щодо динаміки ринко­вої кон’юнктури не справдяться, банк може не лише недоотрима - ти прибуток, а й зазнати збитків. Очевидно, що розмір розриву певною мірою вказує на рівень процентного ризику для банку, який здійснює операції із залучення і розміщення коштів. На практиці конкретні заходи комерційного банку з управління про­центним ризиком можуть полягати у змінах строків розміщення й залучення активів і пасивів, регулюванні діапазону змін про­центних ставок, використанні вторинних цінних паперів тощо.

Однак у підсумку сам GAP-аналіз як метод управління акти­вами і пасивами має на меті виявлення можливостей отримання додаткового прибутку, про що і йдеться у зарубіжних досліджен­нях. Ця інформація (про розмір розриву) використовується або для хеджування чистого доходу у вигляді процентів від зміни процентної ставки, або для спекулятивної зміни розміру GAP у спробі збільшити чистий дохід у вигляді процентів; але така стра­тегія спекулятивна, бо активне управління GAP передбачає, що банк може прогнозувати процентну ставку краще за ринок.

Отже, якщо навіть в умовах розвинутого ринку, за відносно стабільних процентних ставок, спрямованість цього методу управ­ління активами і пасивами визначається як спекулятивна, то в умовах перехідного періоду, із значними змінами фінансової кон’юнктури, немає підстав розглядати цей метод як основний на­прямок управління діяльністю банку. Справа в тому, що можливо­сті передбачення напрямку і розміру зміни ринкового процента вкрай обмежені, бо на його динаміку впливає багато факторів.

Таким чином, регулювання GAP як форма управління акти­вами і пасивами комерційного банку не позбавлена певних недо­ліків, зокрема таких, як: застосування лише на короткий час у зв’язку із проблематичністю прогнозування змін процентних ста­вок на тривалу перспективу; відсутність гнучкості, оскільки за­пити клієнтів можуть і не збігатися з потребами банку щодо змі­ни умов розміщення пасивів, чутливих до зміни процента; проблематичність передбачення конкретного розміру розриву через те, що процентні ставки за активами і пасивами можуть змінюватися різними темпами.

Оптимізаційна модель формування структури активів і па­сивів комерційного банку має бути основою для прийняття управлінських рішень щодо здійснення тих чи інших операцій із надання різних видів послуг клієнтам, а тому її найдоцільніше подати у вигляді певної системи, кожен елемент якої має визна­чати відповідну спрямованість регулятивних заходів усередині самого банку із метою забезпечення його ліквідності. Основни­ми елементами моделі управління активами і пасивами є:

— розрахунок і регулювання ліквідної позиції на основі спе­ціального групування активів і пасивів банківського балансу;

— управління активами відповідно до факторів попиту на лік­відні кошти;

— регулювання грошових потоків у рамках сукупного банків­ського портфеля.

Специфікою першого елемента, з одного боку, є виділення в окремі групи, активів за критерієм їхньої дохідності й мож­ливості використання для розрахунків, а з другого — пасивів із позицій власності банку на ті чи іНшІ ресурси та, відповідно, зо­бов’язань щодо їхнього повернення.

Особливо важливо під час класифікації активів і пасивів звер­нути увагу окремо на групи, які поліпшують загальну ліквідність комерційного банку і які її погіршують.

Для реалізації цього завдання найдоцільніше виділити такі групи активів: А1 — ліквідні, що не приносять доходу; А2 — дохідні ліквідні; АЗ — короткострокові ліквідні; А4 — інші активи банку, що приносять дохід; А5 — довгострокові вкладення; А6 — важколіквідні активи; А7 — безнадійні щодо повернення активи.

Група А1 — це кошти в національній та іноземній валюті, бан­ківські метали, задишки коштів на кореспондентському рахунку в НБУ та інших банках, а також кошти на рахунках «ностро» за кор­доном. Ці активи можуть бути негайно використані для погашення зобов’язань банку.

Група А2 — кошти, розмішені в НБУ на короткострокових депозитах, а також надані НБУ за операціями РЕПО шляхом ку­півлі цінних паперів за умови зворотного викупу, короткостроко­ві депозити, розмішені в інших банках (у тому числі депозити овернайт терміном не більш як на один операційний день), корот­кострокові кредити, надані іншим банкам (у т. ч. овердрафт за їх­німи коррахунками, кредити овернайт і операції РЕПО), а також боргові цінні папери, які рефінансуються НБУ, у портфелі банку на продаж. Ця група активів є джерелом поповнення коштів, що із мінімальною затримкою можуть бути використані на погашен­ня зобов’язань банку.

Група АЗ — вкладення банку, які з великою імовірністю (а радше обов’язково) погашатимуться упродовж найближчих ЗО днів. До цієї групи слід віднести кредити, надані центральним і місцевим органам державного управління, фізичним особам і підприємствам, кредитоспроможність яких не викликає у банку сумнівів, а також боргові цінні папери у портфелі банку на інвес­тиції, термін погашення яких припадає на найближчі ЗО днів. Ця група охоплює ті активи комерційного банку, які з великою імо­вірністю протягом короткого терміну будуть перетворені на без­посередні платіжні засоби.

Група А4 — активи кредитно-інвестиціиного портфеля, термін погашення вкладень з якого перевищує ЗО днів. Ця група з осно­вою робочих активів банку і містить різні види кредитів підпри­ємствам, організаціям, населенню, державним установам, а також вкладення у боргові цінні папери з метою отримання доходу.

Група А 5 — активи, які визначають участь банку у статутних фондах інших підприємств і організацій (асоційованих і дочірніх банків, небанківських фінансових установ та інших компаній). Можливості банку щодо перетворення цих вкладень на ліквідні активи вкрай обмежені.

Група А6 — інвестиції банківських ресурсів у операційні та не - операційні основні засоби (будинки, обладнання, споруди, транс­портні засоби), а також нематеріальні активи (придбані банком пра­ва на користування землею, об’єктами інтелектуальної власності). Такі активи створюють умови для нормальної діяльності банку і отримання прибутку.

Група А7 — частина кредитного портфеля банку, погашення якої малоймовірне через терміни прострочення позики (кредити, не повернені банку в строк, нараховані за ними й не отримані проценти, сумнівна заборгованість за кредитами, наданими підп­риємствам, фізичним особам і органам державного управління).

Наведена класифікація активів дає змогу реально оцінити за­гальний потенціал ліквідності комерційного банку щодо наявнос­ті у нього коштів для виконання своїх платіжних зобов’язань. Сума залишків коштів за групами А1, А2, АЗ визначає цей потен­ціал щодо можливостей виконання вимог клієнтів на вилучення коштів із поточних і депозитних рахунків або отримання кредиту.

З іНшОго боку, сумарний розмір груп активів А4, А5, А6, А 7 відображає той рівень вкладень, який негативно позначається на ліквідності банківського балансу. Співвідношення між сумами цих груп вказує на потенційні можливості банку розраховуватися за платіжними зобов’язаннями при одночасному отриманні дохо­ду від вкладень у відповідні активи.

В основу групування пасивів комерційного банку покладе­на власність банку на ті чи іНшІ ресурси та його зобов’язання щодо їх повернення. Отже, пасиви комерційного банку можуть бути поділені на такі групи: ПІ — капітал банку; П2 — кошти до запитання інших банків; ПЗ — кошти до запитання клієнтів бан­ку; П4 — короткострокові кредити інших банків; П5 — коротко­строкові депозити клієнтів банку; П6 — строкові залучені ресур­си; П7 — цінні папери власного боргу.

Група ПІ — власні кошти, що містять статутний капітал, ре­зервні фонди та нерозподілений прибуток. Пасиви цієї групи не містять чітких зобов’язань щодо їхнього повернення (це визна­чається самим економічним змістом інвестування коштів у акції), поза як їх власниками є власники банку.

Група П2 — залишки коштів на рахунку центрального банку в комерційному банку, а також залишки на кореспондентських рахунках інших банків, відкритих у цьому банку.

Група ПЗ — залишки коштів на поточних рахунках суб’єктів господарської діяльності й фізичних осіб. Ця група пасивів, як і група П2, є зобов’язаннями банку першої черги, за якими має підтримуватися негайна готовність щодо здійснення розрахун­ків.

Група П4 — короткострокові кредити, отримані від НБУ (у т. ч. овердрафт за кореспондентським рахунком, операції РЕПО, стабілізаційні ломбардні кредити, позики, отримані через аукціон та інші види кредитів), короткострокові депозити інших банків, кредити, отримані від інших банків.

Група /75 — залишки заборгованості комерційного банку перед суб’єктами господарської діяльності й фізичними особа­ми за короткостроковими (до ЗО днів) депозитами, а також інши­ми депозитами, термін погашення яких припадає на найближчі ЗО днів.

Група П6 — зобов’язання банку, строки виконання яких пере­вищують ЗО днів. Це залишки коштів на строкових депозитах, що належать юридичним і фізичним особам, із терміном погашення понад ЗО днів, а також довгострокові кредити, отримані комерцій­ним банком від НБУ, інших банківських установ чи міжнародних фінансових організацій.

Група П7 — зобов’язання за випущеними банком облігація­ми, векселями, депозитними сертифікатами із порівняно трива­лими строками обігу (принаймні не менш ЗО днів), що за норма­льних умов функціонування фондового ринку в країні можуть розглядатись як досить стійка частина банківських ресурсів.

Класифікація пасивів за зазначеними групами дає змогу комер­ційному банку оцінити розмір поточних потреб у коштах для ви­конання зобов’язань перед клієнтами, що визначається сумою груп П2, ПЗ, П4 і /75. їхнє загальне збільшення може спричинити погі­ршення ліквідності банку. Водночас, інша частина пасивів (ПІ, П6, П7) значно меншою мірою визначає потребу комерційного банку в ліквідних активах і формує ту порівняно стійку частину зобов’язань, яка може використовуватися для розміщення у дохідні вили вкладень.

Наведене групування активів і пасивів банківського балансу може бути основою для розрахунку ліквідної позиції комерцій­ною банку (ЛІТ), що вказує на таку структуру його балансу, яка забезпечує принципову можливість розраховуватися за зобов’я­заннями перед клієнтами у поточний період:

ЛП = А1 +А2+АЗ-П2-ПЗ-П4-П5

Додатне значення показника ЛП вказує на достатній рівень ліквідності комерційного банку і його спроможність розрахову­ватися з усіма групами вкладників і кредиторів за поточними зо­бов’язаннями. Відтак додатний розмір ліквідної позиції свідчить про правильність обраного керівництвом банку шляху управлін­ня активами і пасивами щодо підтримання належного рівня лік­відності. З іншого боку, від’ємний результат розрахунку ЛП спричинений браком коштів у банку для того, щоб розрахуватися з усіма своїми клієнтами на їхні вимоги у поточному періоді. Цей результат може свідчити і про неправильне (надто ризиковане) формування структури активів, що не відповідає структурі залу­чених банком ресурсів. Відповідно до цього, необхідно вжити певних заходів щодо перегрупування активів у такий спосіб, щоб поповнити одну з груп А1, А2 чи АЗ.

Загалом необхідною умовою дієвості цього напрямку регулю­вання банківської ліквідності є розробка системи щоденного збо­ру й аналізу інформації про всі здійснювані комерційним банком операції з метою віднесення їх до однієї з класифікаційних груп активів і пасивів, що дасть змогу зробити відповідні висновки й прийняти управлінські рішення на рівні всього банку. Оптимі - зація роботи із розв’язання цього завдання має ґрунтуватися на сучасних методах автоматичної обробки інформації і розробле­них спеціально для цієї мети програмних продуктах.

Другий елемент — система заходів з управління банківсь­кими вкладеннями відповідно до факторів попиту на ліквідні активи. Тут ідеться про два стрижневих фактори, що визначають попит клієнтів банку на кошти, а відтак і потребу самого комер­ційного банку мати активи у безпосередньо ліквідній формі: з одного боку, це потреба у вилученні якоїсь частини або всієї суми залишку депозиту до запитання (поточного рахунка) юри­дичної чи фізичної особи, а з другого — це запит на отримання кредиту для задоволення виробничих чи споживчих потреб від­повідно до умов індивідуальних кругообігів капіталів підпри­ємств або динаміки доходів і витрат населення.

Слід зазначити, що можливість комерційного банку задоволь­няти попит своїх клієнтів на кредити не менш важлива, аніж його здатність виконувати доручення на безготівкове перерахування коштів за поточними рахунками чи видавати готівку в межах за­лишків на цих рахунках. Задоволення потреб клієнтів у кредитах є однією з найнеобхідніших умов утримання міцних позицій на ринку банківських послуг і підтримання високого рівня конку­рентоспроможності комерційного банку.

Можливість банку кредитувати клієнта (за умови позитивним якісних параметрів його діяльності) є вирішальним фактором збереження постійного кола клієнтів, забезпечення стабільності ресурсної бази й дохідності операцій у довгостроковому плані. Відтак можливості видачі позики також мають бути забезпечені необхідними ліквідними активами, що визначає відповідно і роль процесу управління ліквідністю комерційного банку для стабіль­ного функціонування на ринку.

Водночас не може не викликати заперечень і той факт, що утримування в загальному портфелі активів значних обсягів кош­тів у безпосередньо ліквідній формі, виходячи тільки з очікува­них потреб у задоволенні попиту на кредити, не може бути при­йнятним з огляду на прибутковість банківських операцій, поза якими ця група активів не приносить доходу взагалі. Отже, управління активами та їхній розподіл має здійснюватися на ос­нові чіткого розмежування можливого запиту на вилучення кош­тів із поточних рахунків і попиту на кредити для того, щоб підт­римання ліквідності комерційного банку не завдавало надмірної шкоди його рентабельності.

Практичне розв’язання цього завдання може бути здійснене через управління первинними і вторинними резервами бан­ківської установи, а також активізацію можливостей вико­ристання зовнішніх джерел поповнення ліквідних коштів. При такому підході найдоцільніше застосовувати розподіл факторів попиту на ліквідні ресурси таким чином, щоб запити клієнтів на вилучення коштів із поточних рахунків банк міг задовольняти негайно, для чого він повинен мати у своєму розпорядженні адек­ватний розмір первинних резервів, а очікуваний попит на креди­ти задовольнявся б із мінімальною затримкою. В останньому ви­падку засобом задоволення цього попиту можуть бути як вторинні резерви, так і можливості залучення ліквідних коштів із зовнішніх джерел (рис. 11.1).

Застосування такого підходу до регулювання ліквідності має враховувати те, що, крім запиту на вилучення коштів із поточних рахунків, котрий можна прогнозувати відповідно до середньомі­сячного обігу коштів за цими рахунками, клієнти можуть вилуча­ти кошти із строкових депозитів, термін яких закінчується в по­точному періоді. Виходячи із цих двох значень, банк повинен сформувати у своєму портфелі активів таку суму первинних ре­зервів (залишки готівки в касі, кошти на коррахунку в НБУ й кор - рахунках в інших комерційних банках), щоб безперебійно задо­вольняти вимоги клієнтів.

Третій елемент моделі управління активами і пасивами ко­мерційного банку — метод регулювання грошових потоків у межах сукупного банківського портфеля. Основними його параметрами є розміри вкладень у конкретні види активів, до­хідність цих вкладень і терміни їх розміщення, обсяги залучен­ня різних видів ресурсів, їхня вартість (тобто розмір процентних виплат) і строки погашення. Практичний зміст цього методу по­лягає у підтриманні ліквідності комерційного банку через
обов’язкове закріплення певних груп залучених пасивів за кон­кретними активами. При цьому зовсім не йдеться про застосу­вання надмірної деталізації руху грошових потоків, за якої слід було б відстежувати рух кожної копійки залучених ресурсів на предмет відповідності розміщення їх в активних операціях за сумами і термінами. Прийнятнішою можна вважати практику укрупненого групування активів і пасивів із метою збалансова­ного розміщення ресурсів, тобто спрямування грошових потоків із сум залучених коштів у ті види вкладень, які за строками і дохідністю адекватні сформованій комерційним банком ресурс­ній базі. Водночас можуть бути розв’язані завдання як щодо пі­дтримання належного рівня ліквідності комерційного банку, так і щодо прибутковості його роботи.

Управління активами комерційного банку

Вилучення коштів клієнтів із поточних		Первинні
Рахунків і частково зі		Резерви
Строкових депозитів

Фактори попиту

Попит на отримання кредитів для задоволення виробничих потреб

Постійна наявність активах певної суми безпосередньо у ліквідній формі

П

Напрямки забезпечення

Вторинні Резерви Зовнішні Джерела

Короткострокові вкладення в інші банки і ліквідні цінні папери, здатні приносити дохід

Можливості залучення коштів на міжбанківському ринку і в центральному банку

Рис. 11.1. Схема управління активами комерційного банку відповідно до попиту клієнтів на ліквідні кошти

Реалізація моделі управління активами і пасивами забезпечує, з одного боку, належну дохідність як стрижневий параметр реалі­зації інтересів власників (акціонерів) у діяльності комерційного

Банку, з другого — оптимальний рівень ліквідності як основний фактор, який визначає можливості банку відповідати за власними платіжними зобов’язаннями.

Заходи управління активами і пасивами комерційного банку слід застосовувати комплексно, оскільки, доповнюючи один одно­го, вони створюють оптимальні умови для ефективного збалансу­вання різних видів залучених ресурсів і вкладень, а отже, сприя­ють підтриманню високого рівня фінансової стійкості банківської установи.