БАНКІВСЬКИЙ МАРКЕТИНГ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕФЕКТИВНОЇ КРЕДИТНОЇ ТА ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ

Функціонування банківської системи відбувається нині в до­сить складних економічних умовах, коли забезпечення ста­більності у фінансовому секторі економіки значною мірою ускладнюється тривалою кризою неплатежів, скороченням обся­гів виробництва, гострим дефіцитом фінансових ресурсів. Тому при наданні кредиту комерційними банками важливе значення має один із інструментів стратегії банківського маркетингу, а са­ме: оцінка кредитоспроможності позичальника.

Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі системи показників, які відображають розміщення і джерела обі­гових коштів, результати господарської діяльності. Вибір показ­ників залежить від особливостей виробничої діяльності позичаль­ника, тривалості виробничого процесу, структури оборотних активів, умов постачання та реалізації продукції, галузевої спе­цифіки.

Комерційний банк здійснює оцінку кредитоспроможності під­приємства перед наданням йому позики. В Україні критерії оцінки кредитоспроможності підприємства-позичальника визначаються кожним комерційним банком самостійно. Вітчизняні комерцій­ні банки не приділяють належної уваги розробці методів оцін­ки кредитоспроможності підприємств-позичальників, що сприяє збільшенню останніми роками питомої ваги проблемних та сум­нівних кредитів у загальній сумі кредитних ресурсів.

В практиці кредитування підприємств використовується спрощена система оцінки кредитоспроможності позичальни­ка. Зокрема, для якісної оцінки клієнта на предмет кредитоспро­можності використовуються тільки три фінансових коефіцієнти, які характеризують фінансовий стан підприємства, — це коефіці­єнт загальної ліквідності, або коефіцієнт покриття, коефіцієнт аб­солютної ліквідності та коефіцієнт забезпеченості власними обі­говими коштами. Але на рівень коефіцієнтів ліквідності впливає цілий ряд факторів, зокрема структура оборотних активів, струк­тура короткострокових зобов’язань, застосовані форми розрахун­ків, оборотність оборотних активів, оборотність дебіторської та кредиторської заборгованостей, оборотність кредитів. Крім того, при розрахунках коефіцієнтів ліквідності використовуються різні показники. Так, при розрахунку коефіцієнта покриття врахову­ються як короткострокові, так і довгострокові кредити, водночас при розрахунку коефіцієнта абсолютної ліквідності враховуються тільки короткострокові кредити.

Такий підхід до визначення коефіцієнтів ліквідності призво­дить до різних значень цих показників і прийняття на основі цього різних рішень щодо оцінки кредитоспроможності позичальника.

Крім того, існує спрощена класифікація кредитоспромож­ності клієнтів. До першого класу кредитоспроможності нале­жать підприємства-позичальники, у яких фактичні значення усіх трьох вказаних вище коефіцієнтів перевищують оптимальні зна­чення. До другого класу кредитоспроможності належать під - приємства-позичальники, у яких із трьох фінансових коефіцієнтів два перевищують оптимальні значення, причому перевага нада­ється тим клієнтам, у яких один із двох коефіцієнтів є коефіцієн­том абсолютної ліквідності. Підприємства-позичальники, які на­лежать до другого класу кредитоспроможності, визначаються з обмеженою кредитоспроможністю. До третього класу креди­тоспроможності належать позичальники, у яких із трьох фінан­сових коефіцієнтів два і більше мають значення менше від опти­мального. Підприємства третього класу кредитоспроможності вважаються некредитоспроможними, і таким позичальникам кре­дит не надається.

Отже розглянута методика оцінки кредитоспроможності має ряд недоліків. По-перше, три фінансових коефіцієнта не можуть дати комплексної оцінки фінансового стану підприємства; по - друге, у цій методиці переважає інтуїтивний підхід до визначен­ня кредитоспроможності клієнта. Така спрощена методика оцінки кредитоспроможності позичальника збільшує ризик неповернен­ня отриманих кредитів. Сьогодні в Україні за різними оцінками проблемні позики у кредитному портфелі вітчизняних комерцій­них банків становлять від 21 % до 50 %.

Прийнятнішою є методика оцінки кредитоспроможності, сутність якої полягає в тому, що кредитоспроможність пози­чальника визначається за бальною системою. Позичальників поділяють на 5 класів: А, Б, В, Г, Д. До позичальників класу «А» належать підприємства, у яких загальна сума балів перевищує 300. Ці позичальники вважаються надійними, не ризиковими. До пози­чальників класу «Б» належать підприємства, у яких загальна сума балів коливається від 150 до 300. Підприємства цього класу вва­жаються позичальниками з мінімальним ризиком. До позичаль­ників класу «В» належать підприємства, у яких загальна сума ба­лів становить від 100 до 150. Такі підприємства є позичальниками із середнім ризиком неповернення отриманих кредитів. До пози­чальників класу «Г» належать підприємства, у яких загальна сума балів коливається від 50 до 100. Такі підприємства вважаються по­зичальниками з високим ризиком неповернення кредиту. До пози­чальників класу «Д» належать підприємства, у яких загальна сума балів менша за 50. Вони є позичальниками з повним ризиком не­повернення кредиту.

Методика оцінки кредитоспроможності має більшу кількість показників, на основі яких оцінюється кредитоспроможність по­зичальника. Крім коефіцієнтів, розраховуються такі: коефіцієнт фінансової незалежності; коефіцієнт маневреності власних кош­тів; коефіцієнт заборгованості; коефіцієнт платоспроможності; рентабельність виробництва. Із наведених показників перевага надається показнику «рентабельність виробництва». Кількість балів за цим показником нараховується залежно від рівня рента­бельності. Максимальна сума — 30 балів нараховується тим під­приємствам, у яких рівень рентабельності виробництва переви­щує 20 %. Інші показники оцінюються з максимальною сумою —

10 балів. Крім того, позичальникам нараховуються також бали за збільшення питомої ваги власних обігових коштів у загальній сумі валюти балансу. Якщо питома вага власних обігових коштів у загальній сумі валюти балансу перевищує 30 %, такому підпри­ємству нараховується максимальна сума балів — 10.

Водночас методика оцінки кредитоспроможності підпри - ємств-позичальників має ряд недоліків. Зокрема, недоцільно по­діляти підприємства-позичальники на 5 класів надійності, достат­ньо три класи кредитоспроможності, оскільки підприємствам із класом кредитоспроможності «Г» і «Д» кредити не надавати­муться. Крім того, розроблена методика оцінки кредитоспромо­жності містить значну частину загальних показників, таких, як термін існування підприємства-позичальника; кредитна історія підприємства; наявність рахунків у національній або іноземній валютах та інші показники загального характеру. Наведені показ­ники за кількістю балів прирівнюються до таких якісних показ­ників роботи підприємства, як рентабельність виробництва, кое­фіцієнт ліквідності, а в деяких випадках навіть перевищують за балами якісні показники. Із загальної суми нарахованих балів тільки 20 % належать до якісних показників. Отже, недостатньо уваги приділено кінцевим показникам роботи підприємств - позичальників, зокрема прибутковості і рентабельності.

Зазначені недоліки частково враховані в такій методиці оцін­ки кредитоспроможності позичальників, яка містить три аналітичних блоки: загальну характеристику позичальника; аналіз фінансового стану підприємства; аналіз ефективності кре­дитної і комерційної операції або інвестиційного проекту. При цьому у підрахунку балів перевага надається позичальникам зі стабільним фінансовим станом підприємства. Вага кожного по­казника диференційована від 2 до 15 балів. Якість кожного по­казника оцінюється за п’ятибальною системою від 1 до 5 балів. Визначається кількість балів за кожним показником шляхом множення ваги кожного показника на якісну оцінку.

Підсумовуючи кількість балів за кожним показником можна визначити клас позичальника. Позичальники ранжуються на 5 класів: «А», «Б», «В», «Г», «Д». До класу «А» належать позича­льники, у яких загальна кількість балів перевищує 100; до класу «Б» — від 70 до 100; до класу «В» — від 50 до 70; до класу «Г»

— від 30 до 50; до класу «Д» — менше 30 балів. Позичальники класу «А» належать до підприємств із дуже високою вірогідніс­тю повернення отриманого кредиту в строк; позичальники класу «Б» мають високу вірогідність повернення кредиту; позичаль­ник класу «В» — задовільну вірогідність повернення кредиту; позичальник класу «Г» — низьку вірогідність повернення кре­диту; позичальник класу «Д» має дуже низьку вірогідність по­вернення кредиту.

Перевагами цієї методики є більш скрупульозніше ран - жування підприємств щодо кредитоспроможності за рахунок включення до переліку більше якісних показників (рентабель­ність активів, рентабельність витрат, рентабельність виробницт­ва, коефіцієнт маневреності власних обігових коштів).

Недоліки виявляються в тому, що за деякими показниками ві­дсутнє ранжування, тобто кількість балів нараховується або за максимальне значення, або за мінімальне (коефіцієнт автономії, зміна валюти балансу).

Заслуговує на увагу методика оцінки кредитоспроможності позичальника, яка передбачає використання критеріїв оцін­ки стану позичальника.

Критеріями оцінки стану позичальника є: період діяльності підприємства; наявність бізнес-плану; наявність фактів неповер­нення або несвоєчасного повернення кредитів; наявність фактів несплати відсотків або несвоєчасної їх сплати; можливість по­криття суми кредиту заставою; прибутковість діяльності позича­льника; економічна оцінка фінансової діяльності позичальника. При цьому економічна оцінка фінансової діяльності позичальни­ка здійснюється на основі таких коефіцієнтів: загальної ліквідно­сті; абсолютної ліквідності; співвідношення залучених і власних коштів; маневреності власних коштів; балансової рентабельності.

Крім того, зроблена класифікацію позичальника за класами надійності: клас «А» — позичальники, щодо яких немає сумнівів у своєчасному і повному погашенні кредиту і відсотків за корис­тування кредитом; клас «Б» — позичальники, до яких немає пре­тензій щодо своєчасного і повного погашення суми боргу і відсо­тків за користування кредитом, проте передбачена реорганізація, заміна профілю діяльності або загальний стан галузі не дають змоги віднести позичальника до класу «А»; клас «В» — мають місце затримки в погашенні кредитів і відсотків за ними як ре­зультат зниження якості джерел погашення; клас «Г» — позича­льники, фінансовий стан яких не дає можливості своєчасно пове­рнути повну суму кредиту, забезпечити кредит заставою; клас «Д» — такі позичальники, подальше кредитування яких є непри­пустимим, а фінансовий стан свідчить про збитки.

Але ця методика оцінки кредитоспроможності позичальника також має свої недоліки. По-перше, методика розрахована на по­зичальників, які вже користувалися послугами комерційного ба­нку, тобто отримували кредити. Якщо позичальник уперше звер­тається за кредитом, то такі показники, як наявність фактів неповернення кредиту або несплати відсотків, будуть відсутні. По-друге, в загальній сумі балів показникам, які характеризують фінансовий стан позичальника, відводиться тільки 15%. По - третє, наявна нерівнозначна оцінка кожного показника в загаль­ній сумі балів. Так, за відсутність фактів неповернення кредиту визначено 4 бали і за позитивну оцінку фінансового стану пози­чальника також визначено 4 бали.

Аналіз різних методик оцінки кредитоспроможності позичаль­ників показав, що кожна із них має свої позитивні й негативні сторони. Отже, доцільно об’єднати всі методики в одну, залИтттИ - вши в них тільки позитивні сторони й відкинувши негативні. Та­кими негативними сторонами слід вважати:

— незначну кількість балів, яка нараховується за показниками, що характеризують кінцеві результати господарської діяльності підприємства та ефективність використання фінансових ресурсів. Це такі показники, як: рентабельність продукції; рента­бельність капіталу; рентабельність основної діяльності; рентабель­ність підприємства; прибутковість виробництва;

— нарахування за якісні показники 20-30 % загальної кілько­сті балів;

— значне ранжування підприємств за класами кредитоспро­можності (5 класів: «А», «Б», «В», «Г», «Д»). Крім того, підпри­ємства класів «Г» і «Д» недоцільно розглядати на предмет надан­ня кредиту. Достатньо трьох класів кредитоспроможності «А», «Б», «В»;

— спрощену шкалу нарахування балів. Тому за деякими фі­нансовими коефіцієнтами бали завищені. Так, щодо зміни валюти балансу є тільки дві позиції: позитивна зміна валюти балансу протягом року незалежно від її суми і негативна зміна валюти балансу незалежно від її суми. Причому різниця балів максима­льна — 20 балів, мінімальна — 4 бали.

Таким чином, при оцінці кредитоспроможності підприємств - позичальників необхідно збільшити кількість фінансових коефіці­єнтів, які комплексно характеризують фінансовий стан підприєм­ства. До цього переліку слід включити показники, що характери­зують фінансову стійкість підприємства, його платоспроможність, ефективність використання власних коштів, рентабельність або прибутковість підприємства.

Отже, узагальнена методика оцінки кредитоспроможності передбачає ранжування підприємств-позичальників за трьома класами «А», «Б», «В» із такими балами:

— клас «А» — 200 балів і більше;

— клас «Б» — від 140 до 200 балів;

— клас «В» — від 80 до 140 балів.

Така, методика оцінки кредитоспроможності підприємств - позичальників може вважатися більш ефективною, оскільки зна­чення фінансових коефіцієнтів об’єктивнІшЕ характеризують фі­нансовий стан клієнтів.

Завдання розвитку банківської системи, перспективи збіль­шення банківського обороту і можливість інтенсифікації кредит­них та інвестиційних операцій природні чином поєднуються зі зростанням важливості завдань оптимізації управління ризиками.

Стратегія банківського маркетингу передбачає управління ри­зиками, пов’язаними з банківським портфелем, із набором акти­вів, які забезпечують банку дохід від діяльності. Основну частину банківського портфеля складають позики діловим підприємствам і приватним особам, тому ризик, який супроводжує ці операції, має особливо важливе значення для банку.

Портфель позик підпадає під усі основні види ризику, що су­проводжують фінансову діяльність: ризик ліквідності, ризик про­центних ставок, ризик неплатежів за позикою (кредитний ризик).

Останній із трьох видів ризику особливо важливий, оскільки непогашення позик позичальниками завдає банкам великих збит­ків і є однією з найвагоміших причин банкрутства банківських установ.

Кредитний та інвестиційний ризики залежать як від економіч­них факторів (пов’язаних зі станом економічного середовища, з кон’юнктурою ринків), так і від ряду ендогенних факторів, ви­кликаних помилковими діями співробітників банку. Можливості управління зовнішніми факторами обмежені, хоча своєчасними діями за наявності якісного прогнозу та аналізу кон’юнктури банк може, певною мірою, пом’якшити їхній вплив і запобігти значним витратам. Однак основні важелі управління кредитним та інвестиційним ризиками належать сфері внутрішньої політики банку. Здатність управляти ризиком залежить у підсумку від компетентності керівництва банку та рівня кваліфікації його кад­рового складу, який займається відбором конкретних кредитних та інвестиційних проектів і опрацьовуванням умов відповідних угод.

Кредитна та інвестиційна політика належить до стратегіч­них планів комерційного банку. Вона фіксується як елемент стратегії банківського маркетингу і визначає довгострокову мету, шляхи розвитку банку, а також комплекс дій щодо їх реалізації.

Кредитна та інвестиційна політика банку визначається, по - перше, загальними установками стратегії банківського маркетин­гу щодо операцій із клієнтурою, розробляється і фіксується в меморандумі про кредитну та інвестиційну політику і, по-друге, практичною діяльністю банківського персоналу, який втілює в жит­тя ці установки.

Удосконалення практики кредитування та інвестування по­требує розробки ефективної організації, чому сприяє впро­вадження в практичну дільність комерційних банків методики розрахунку кредитоспроможності та відповідні міри кредитного ризику позичальників.

Комплексна методика оцінки кредитоспроможності пози­чальника та відповідної міри кредитного ризику банку базу­ється на застосуванні різних економіко-математичних методів та моделей.

Г

Процес оцінки кредитоспроможності позичальника та відпо­відної міри кредитного ризику банку слід розпочинати з форму­вання ієрархічної структури інтегральних показників (рис. 10.3).

Кредитоспроможність позичальника (А')

Рис. 10.3. Ієрархічна структура кредитоспроможності позичальника та відповідної міри кредитного ризику банку

Складові інтегральних показників кредитоспроможності по­зичальника та відповідної міри кредитного ризику банку, що зна­ходяться на найнижчому рівні їхньої ієрархії (поточний фінансо­
вий стан позичальника) (К\); проект, що кредитується (Киї)', репу­тація позичальника (К12); забезпечення позики (К2), своєю чер­гою, можуть бути подані у вигляді функцій їхніх субкритеріїв:

Кш = ДХ„,Х12, ... ,Х1и),

ДеХ\, Х2, , Хп — фінансові коефіцієнти (показники ліквіднос­

Ті, рентабельності, ділової активності тощо) позичальника;

Кп2 = Р(Х2иХ22,Х23),

Де Х2 — об’єкт кредитування;

Х22 — термін кредиту;

Х2з — розмір кредиту;

К12=Р(ХзиХз2),

Де Хзі — минулий досвід роботи з цим позичальником;

Х32 — кадровий потенціал позичальника;

К2(застава) = Р(Х41, Х42, Хц),

Де Х4І — ліквідність застави;

Х42 — захищеність застави від знецінення;

Л43 — придатність застави до зберігання;

Кз(гарантія, страхування) = Р(Х$і, Х$2),

Де Х51 — фінансовий стан гаранта, страховика;

Х$2 — репутація гаранта, страховика.

Наступним етапом оцінки кредитоспроможності позичальника та відповідної міри кредитного ризику банку має бути визнання класу позичальника за кожним з виокремлених субкритеріїв або комбінацією їх.

Поточний фінансовий стан позичальника (йш)

Завдання визначення класу позичальника за його поточним фі­нансовим станом може бути розв’язане методом дискримінант - ного аналізу. Загальний вигляд цієї моделі такий:

Я = А0 + АХ\ + А2Хі2 + ... +АпХі„,

ДеХ\, Х2, .,.,Хп — фінансові показники позичальника;

А0,Аі, А2, ... , А„ — розрахункові коефіцієнти моделі.

Цей підхід можна використовувати для прогнозування виник­нення простроченої заборгованості за кредитами чи за відсотка­ми за ними.

При 2 = 0 матимемо рівняння дискримінантної межі. Для по­зичальників, у яких 2 = 0, ймовірність виникнення простроченої заборгованості за кредитами чи відсотками за ними дорівнює 0,5. Якщо 2 > 0, то ця ймовірність менша 0,5, а якщо 2 < 0, то вона більша 0,5.

Для кожної з побудованих дискримінантних моделей можна визначити для 2 похибковий інтервал (2, 22), де 2 < 0, 2і > 0. З урахуванням слід скористатися такою класифікацією позичаль­ників за їхнім поточним фінансовим станом:

I клас («5») <PZ>Zг

II клас («4») &Zє(0;Z2];

III клас («З») О Zє(Z,;()];

IVклас («2») О Z

Об’єкт кредитування (Х2)

Об’єкт кредитування має задовольняти таким вимогам:

— наявність платоспроможного попиту на продукцію, що ви­пускається (ліквідність продукції);

— конкурентоспроможність продукції, що випускається;

— стабільність цін на продукцію, що випускається.

Класифікацію позичальників за об’єктом кредитування

Можна здійснювати таким чином:

I клас («5») — задовольняються всі вимоги;

II клас («4») — задовольняються дві з трьох вимог;

III клас («З») — задовольняється одна з трьох вимог;

IV клас («2») — не задовольняється жодна з вимог.

Термін кредиту (Хгг)

Визначення класу позичальника за терміном кредиту мож­на здійснювати таким чином:

1. Торговельно-посередницькі операції:

II клас («4») — на термін до 3-х місяців (включно);

III клас («З») — на термін більше 3-х місяців.

2. Поточні виробничі витрати:

II клас («4») — на термін до одного року (включно);

III клас («З») — на термін понад один рік.

3. Інвестиційні проекти:

II клас («4») — на термін до трьох років (включно);

III клас — на термін більше трьох років.

Розмір кредиту (Х23)

Класифікацію позичальників за розміром кредиту можна здійснювати таким чином:

І клас («5») — розмір власних коштів позичальника біль­ший або дорівнює затребуваному кредиту,

IV клас («2») — розмір власних коштів позичальника мен­ший від запитуваного кредиту.

Після визначення класу позичальника за кожним із субкри - теріїв проекту, що кредитується (Х2, Х22, Х2з), слід визначити сукупний клас позичальника за цим показником. Для цього слід установити ваги субкритеріїв, які відображають їх значу­щість з погляду проекту, що кредитується.

Ваги, що відображають значущість показників, визначаються на основі матриці попарних порівнянь. Ця матриця складається на підставі математичного опрацювання анкет, заповнених бан­ківськими фахівцями та науковцями. Ваги об’єкта кредитування (д(Х21)), терміну кредиту (д(Х22)), розміру кредиту (д(Х23)), які ві­дображають їх значущість з погляду проекту, що кредитується, можуть бути такими:

Ч(Х21) = 0,6; Ч(Х22) = 0,2; Ч(Х23) = 0,2.

Враховуючи це і застосовуючи метод адитивної згортки, мож­на записати формулу для визначення сукупного класу позичаль­ника за проектом, що кредитується (С(Х2)):

С(Х2) = 0,6 х С(Х2І) + 0,2х С(Х22) + 0,2 х С(Х23),

Де С(Х21) — клас позичальника за об’єктом кредитування;

С(Х22) — клас позичальника за терміном кредиту;

С(Х2з) — клас позичальника за розміром кредиту.

Визначивши клас позичальника за його поточним фінансовим станом (С(Хі)) і клас позичальника за проектом, що кредитується (С(Х2)), можна визначити клас позичальника за його фінансовими можливостями (С(К і)). Для цього слід встановити ваги, які відо­бражають значущість поточного фінансового стану позичальника та проекту, що кредитується, з погляду фінансових можливостей позичальника. Вони можуть бути такими:

Ч(КШ) = 0,25 ; Ч(Киі) = 0,75.

Тоді формула для визначення класу позичальника за його фі­нансовими можливостями матиме такий вигляд:

С(К\) = 0,25хС(Хі) + 0,75 хС(Х2).

Перейдемо до визначення класу позичальника за кожним з ви­окремлених субкритеріїв репутації.

Минулий досвід роботи з цим позичальником (Хзі)

Класифікацію позичальників за минулим досвідом роботи

З ними можна здійснювати на основі такої матриці:

Не було затримок у погашенні раніше отриманих кредитів	Не було затримок з наданням необхідних правдивих фінансових документів І	Необхідна звітність надавалася з запізненням або була неправдивою II
Були затримки з по­гашенням раніше отриманих кредитів	III	IV

Кадровий потенціал позичальника №2)

Класифікацію позичальників за їх кадровим потенціалом

Можна здійснювати на основі такої матриці:

	Персонал серед-	Низькокваліфіко-
Досвід роботи у ке­рівника підприємст - І ва понад 10 років	II	III
Досвід роботи у ке­рівника підприємст - II ва 5-10 років	II	III
Досвід роботи у ке­рівника підприємст - III ва менше 5 років	III	IV

Визначивши клас позичальника на підставі даних за минулим досвідом роботи з ним (С(Хл)) і клас позичальника за його кад­ровим потенціалом (С(Х32)), можна визначити клас позичальника за його репутацією {С{Кі)). Для цього слід встановити ваги, які відображають значущість минулого досвіду роботи з позичаль­ником і його кадрового потенціалу з погляду репутації позичаль­ника. Вони можуть бути такими:

<7(Х31) = 0,8; <7(Х32) = 0,2

З урахуванням цього, формула для визначення класу позичаль­ника за його репутацією матиме такий вигляд:

С(Кп) = 0,8 х С(Х31) + 0,2 х С(Х32)

Тепер залишається визначити клас позичальника за запропо­нованим способом забезпечення повернення позики. Якщо кре­дит бланковий (без забезпечення), цей клас не визначається, а ризик щодо забезпечення позики береться рівним 1. У вітчиз­няній банківській практиці найпоширенішими є такі способи за­безпечення кредитів: гарантія або порука третьої особи, страху­вання та застава.

Класифікація гарантів та поручителів за їх фінансовим станом здійснюється аналогічно до класифікації позичальників за цим кри­терієм. Якщо в ролі гаранта або поручителя виступає банківська установа, визначення її класу за фінансовим станом здійснюється на підставі рейтингу комерційних банків. У такий же спосіб можна ви­значити клас страховика за його фінансовим станом.

Класифікація гарантів, поручителів, страховиків за їх репута­цією здійснюється аналогічно до класифікації позичальників за цим критерієм.

Для визначення класу гаранта, поручителя, страховика за їх платоспроможністю слід встановити ваги, які відображають зна­чущість фінансового стану ц(Х5) та репутації ц(Х52) з погляду платоспроможності. Вони можуть бути такими:

Д(Х51) = 0,75; д(Х52) = 0,25

Тоді формула для визначення класу гаранта, поручителя, страховика за їх платоспроможністю матиме такий вигляд:

С(К2) = 0,75 х С(Х51) + 0,25 х С(Х52),

Де С(Х51) — клас гаранта, поручителя, страховика за їх фінансовим станом;

С(Х52) — клас гаранта, поручителя, страховика за їх репутацією.

Визначення класу позичальника за запропонованою ним за­ставою здійснюється за такими критеріями: ліквідність, стабіль­ність цін, придатність до зберігання.

Ліквідність застави №,)

Класифікацію предметів застави за мірою їх ліквідності мож­на здійснювати таким чином:

І клас («5») — абсолютно ліквідні активи (грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення) ;

II клас («4») — високоліквідні активи (дебіторська заборго­ваність, інші оборотні активи) ',

III клас («З») — середньоліквідні активи (виробничі запаси, незавершене виробництво, готова продукція, товари, довго­строкові фінансові вкладення);

IV клас («2») — низьколіквідні активи (основні засоби, не­матеріальні активи, обладнання, незавершене будівництво).

Стабільність цін на заставу (Х42)

Доцільно вирізняти два класи предметів застави залежно від стабільності цін на них:

II клас («4») — предмети застави, що не підлягають знеці­ненню;

III клас («З») — предмети застави, що підлягають знеці­ненню.

Придатність застави до зберігання (Х43)

Класифікацію предметів застави за придатністю до зберігання можна здійснювати таким чином:

І клас («5») — предмети застави без терміну придатності до зберігання або з терміном придатності до зберігання, що перевищує термін кредиту;

IV клас («2») — предмети застави з терміном придатнос­ті до зберігання, меншим від терміну кредиту.

Для визначення класу позичальника за якістю запропонованої ним застави слід установити ваги, які відображають значущість ліквідності застави ц(Х4), стабільності цін на заставу ц(Х42), при­датності застави до зберігання д(Х43) з погляду якості застави. Вони можуть бути такими:

<7(Х41) = 0,6; Ч(Х42) = 0,2; Ч(Х43) = 0,2

З урахуванням цього, формула для визначення класу позичаль­ника за якістю запропонованої ним застави матиме такий вигляд:

С(К,) = 0,6 х С(Х41) + 0,2 х С(Х42) + 0,2 х С(Х43),

Де С(Х41) — клас предмета застави за його ліквідністю;

С(Х42) — клас предмета застави за стабільністю цін на нього;

С(Х4,) — клас предмета застави за його придатністю до збері­гання.

І нарешті, для визначення кредитного ризику банку, пов’яза­ного з кредитоспроможністю позичальника, який буде виражатись імовірністю втрати банком позикової вартості, слід нормалізува­ти оцінки класів позичальника за його фінансовими можливостя­ми (С(К і)), репутацією (С'(К2)) і запропонованим забезпеченням (■С(К2), С(К3)) до ймовірностей Ри, Рп, Рі-

Для цього зручно використовувати таку схему:

Оцінка класу, С	Ймовірність несприятливої події, Р
[і;і-5)	0,05
[1,5; 2,5)	0,20
[2,5; 3,5)	0,35
[3,5; 4]	0,50

Застосовуючи правила оперування з імовірностями подій, мо­жемо записати кінцеву формулу для визначення кредитного ри­зику банку, пов’язаного з кредитоспроможністю позичальника (Р):

Р = (Рїї + Рп ~ Ри * Рц) х Р2

Після цього отримана ймовірність (ризик) нормалізується до оцінки класу позичальника за його кредитоспроможністю та від­повідною мірою кредитного ризику банку. Це зручно робити за такою науково обґрунтованою схемою:

Ризик (імовірність), Р	Клас, С
< 0,020	І
[0,020; 0,126)	II
[0,126; 0,289)	III
> 0,289	IV

Наведемо характеристику цих класів:

I Клас — позичальники з абсолютно високим рівнем кредито­спроможності; їх кредитування для банку є майже безризиковим;

II Клас — позичальники з високим рівнем кредитоспромож­ності; кредитуючи їх, банк бере на себе виправданий ризик;

III Клас — позичальники з середнім рівнем кредитоспромож­ності; приймаючи рішення про кредитування, банк має ретельно проаналізувати можливі наслідки;

IV Клас — позичальники з низьким рівнем кредитоспромож­ності; їхнє кредитування буде для банку невиправданим ризиком, і тому банк має відмовити позичальникам в наданні кредиту.

Отже, ретельність і всебічність аналізу кредитоспроможності позичальника, використання при цьому економіко-математичних моделей забезпечують ефективність організації кредитної та ін­вестиційної діяльності комерційного банку.

Ефективність організації кредитування та інвестування забез­печується безумовним поверненням позик, цільовим характером їх використання, стимулюванням зростання обсягу виробництва продукції, збільшенням частки кредитних вкладень, спрямованих на інвестиційні проекти у перспективні, високоефективні галузі.

Заходи кредитної та інвестиційної політики банку повинні враховувати поточний економічний стан держави, господарсь­кої ситуації у цьому регіоні та прогнози їх зміни на визначену перспективу. Проектування таких заходів має забезпечити по­єднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб’єк­тів господарської діяльності з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Принципи кредитної та інвестиційної політики банку до­цільно поділяти на два види: загальноекономічні та специфічні.

Загальноекономічні принципи містять управління кредитни­ми та інвестиційними операціями, процес кредитування та інвес­тування (дотримання терміну, цільового характеру, забезпечено­сті, платності), цілеспрямованість. До специфічних принципів належать ліквідність, дохідність, надійність.

Розглянемо ці принципи більш докладно. По-перше, зосере­димо увагу на принципі управління кредитними та інвести­ційними операціями. Закон покладає загальну відповідальність за кредитні та інвестиційні операції на раду директорів банку. Остання делегує функції щодо практичного управління на нижчі рівні управління і формулює загальні принципи й обмеження кредитної та інвестиційної політики. Тому здатність до управлін­ня залежить від компетентності керівництва банку та рівня ква­ліфікації його рядових працівників.

Банківське кредитування та інвестування здійснюється відпо­відно до принципами дотримання терміну, цільового характеру, забезпеченості, платності. Принцип дотримання терміну озна­чає, що позика має бути повернута в попередньо обумовлений термін. Від дотримання цього принципу залежить можливість банку здійснювати кредитну та інвестиційну діяльність. Пору­шення цього принципу означає перетворення позики в простро­чену. При порушенні термінів повернення і наявності простроче­них позик нові кредити таким позичальникам, зазвичай, не видаються.

Принцип цільового характеру передбачає вкладення кредит­них та інвестиційних коштів у конкретні господарські процеси. Його дотримання дає змогу комерційному банку приймати об’єктивнІшЕ рішення про можливість видачі позик, є певною га­рантією забезпечення їх повернення.

Згідно з принципом забезпеченості, треба забезпечити зо­бов’язання позичальника щодо повернення позики. Це може до­сягатися за рахунок застави майна, на яке банком може бути зве­рнуто стягнення.

Майно та іНшІ форми забезпечення зобов’язань позичальника перед банком мають задовольняти таким вимогам:

— висока ліквідність: під ліквідністю активів (товарно - матеріальних цінностей, цінних паперів, фінансових вимог до третьої сторони тощо) мається на увазі здатність до конвертації готівкових коштів;

— здатність до довготермінового зберігання (як мінімум, про­тягом строку погашення позики);

— стабільність цін на заставлене майно;

— низькі витрати щодо зберігання і реалізації застави.

Залежно від того, наскільки заставлене майно відповідає цим

Умовам, визначається обсяг позики, що видається банком. Розмір позики під заставу майна встановлюється у процентах до рин­кової вартості застави на момент укладання відповідної угоди.

У разі неплатоспроможності позичальника кредитор має право на реалізацію застави з метою повернення з виручених коштів боргу клієнта й витрат на реалізацію.

Принцип забезпеченості означає наявність у банку права на захист своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Як носії гарантії повернення позики виступають різні види майна позичальника. В межах стратегії банківського маркетингу банк надає і не забезпечені майном позики (бланкові позики), од­нак вони мають обмежене використання, пов’язані з великим ри­зиком для банку і видаються під високий процент.

Згідно з принципом платності, в умовах ринкових відносин процент виражає споживчу вартість позичкового капіталу і є час­тиною додаткової вартості, що виплачується позичальником влас­никові цього капіталу.

Розглянемо принцип цілеспрямованості, принцип ліквідності, принцип надійності та принцип дохідності комерційного банку.

Принцип цілеспрямованості передбачає дотримання мети, яка була поставлена перед банком, і основних напрямків її реалізації.

НайважливІшОю функцією банку є підтримання достатності ресурсів, які відповідають потребам ліквідності при пред’явлен­ні чеків до оплати, погашення депозитів, фінансування позичок. Ліквідність банку — це здатність задовольняти готівкою перед­бачувані та не передбачувані зобов’язання. Потреби в готівкових ресурсах задовольняються завдяки залученим і позиченим кош­там, погашенню позичок, платежам за інвестованим банком капі­талом, продажу активів. Ризик ліквідності виникає через раптове скорочення обсягу готівки та зумовлене цим залучення додатко­вих коштів за вищою ціною.

Важливою умовою видачі кредитів є надійність потенційного позичальника і прогнозування ризику неповернення кредиту чи інвестиційних коштів. В процесі роботи перед укладанням кре­дитного чи інвестиційного договору працівник банку зобов’яза­ний ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальни­ка, тобто його здатність своєчасно погасити позику. Збереження основної суми боргу є одним із головних принципів, якого слід завжди дотримуватися при проведенні банком кредитних чи ін­вестиційних операцій. При цьому велике значення має встанов­лення доцільності позики: ні наявність солідного забезпечення, ні будь-які інші фактори не зможуть попередити кризову ситуацію, якщо позика в своїй основі є необгрунтованою.

Оцінюючи персональні якості позичальника, банк зосереджує свою увагу на таких моментах: репутація, порядність і чесність, професійні якості, матеріальне забезпечення. Ретельно вивчаєть­ся фінансовий стан позичальника, ліквідність балансу, ефектив­ність використання власних і позичених коштів. Для цього вико­ристовується бухгалтерська і статистична звітність позичальника за минулі періоди, матеріали попередніх перевірок на місці, прог­нози його фінансового стану протягом усього строку користу­вання позикою.

Дохід банку залежить, насамперед, від обсягу його кредитних та інвестиційних вкладень, розміру процентної ставки за креди­тами, розміру і структури активів банку. Тому ці показники по­винні ретельно аналізуватися банком і підтримуватися на належ­ному рівні. Актуальним, у цьому зв’язку, є пошук нових джерел отримання доходів, розширення сфери послуг клієнтам для одер­жання додаткових доходів тощо.

Слід виокремити типи кредитної політики банків. Залежно від позиції банку ринку банківських продуктів і послуг і темпів його розвитку кредитна політика може бути агресивною і по­мірною.

Якщо банк має на меті швидке зростання активів, капіталу, за­воювання нових сегментів чи зміцнення власних позицій на рин­ку в короткі строки в умовах жорстокої конкуренції з іншими ба­нками, то така політика, пов’язана з підвищеним ризиком, має назву агресивної.

Помірна (класична) політика передбачає стабільне оптималь­не зростання банку, тобто поступове охоплення нових сегментів ринку за триваліший час, проведення операцій із меншою мірою ризику.

Загальна мета кредитної та інвестиційної політики банку ви­значається у документі, який має назву — «Меморандум про кредитну та інвестиційну політику банку».

Меморандум — це письмовий документ, яким мають керува­тися всі без винятку працівники банку. Зміст і структура меморан­думу є різноманітною, тут формується загальна мета політики, ви­значаються міра ризику кредитів та інвестицій, правила та порядок здійснення кредитної та інвестиційної діяльності.

У документі зазначається, видачу яких позик адміністрація банку вважає можливою, а від яких рекомендують відмовитися. Наприклад, банк може рекомендувати видачу короткотермінових комерційних позик діловим фірмам із задовільним балансом і роз­рахунком прибутку або збитку, а також середньомісячних комер­ційних позик під заставу обладнання. Бажані персональні позики під заставу будівель. Водночас, банк не рекомендує розширювати видачу позик для довгострокових інвестицій, позик особам із сумнівною репутацією, позик під акції компаній закритого типу тощо.

У документі можуть бути визначені географічні райони, де можлива кредитна експансія комерційного банку. Наприклад, банк може обмежити сферу своїх кредитів містом, де він розта­шований, або районом у сільській місцевості.

Стратегія банківського маркетингу щодо формування інвести­ційної та кредитної політики містить лише загальні орієнтири і рекомендації. Вона не сковує ініціативи практичних працівників. Наприклад, всупереч забороні видавати кредити фірмам із не­стійким фінансовим станом, кредитний працівник може видати кредит малій фірмі, яка має невеликі проблеми, під додаткове за­безпечення у вигляді особистої власності, яка належить директо­ру фірми (наприклад, під заставу його будинку), що дасть змогу гарантувати повернення позики.

Виходячи із вітчизняного і світового досвіду, можна скласти теоретичну модель впливу стратегії банківського маркетингу на формування оптимальної кредитної та інвестиційної полі­тики банку, яка зумовлена методологічно обов’язковими вимо­гами до процесу формування кредитної та інвестиційної політики і містить:

— загальні положення та цілі кредитної та інвестиційної полі­тики, які визначають стратегію комерційного банку у сфері кре­дитування та інвестування;

— визначення тактики банку щодо управління кредитними та інвестиційними операціями з боку персоналу банку;

— деталізацію конкретних операцій та підходів до організації кредитного та інвестиційного процесу на різних етапах виконан­ня відповідних договорів;

— систему заходів щодо контролю за процесами кредитуван­ня та інвестування.

Кожний елемент моделі тісно пов’язаний з іншими і є обов’яз­ковим.

Таким чином, кредитна та інвестиційна політика банку визна­чається, по-перше, пріоритетами у виборі клієнтів, кредитних та інвестиційних інструментів; по-друге, нормами-правилами, що регламентують практичну діяльність банківського персоналу, який реалізує ці пріоритети; по-третє, можливістю управляти ри­зиком, яка залежить від компетентності керівництва банку і рівня кваліфікації персоналу.