Інноваційні орієнтири в управлінні конкурентоспроможністю підприємства
Особливе місце в побудові конкурентоспроможної економіки країни займає виробниче підприємство. Тут формується технічний рівень продукції, визначаються її вартісні показники і, в кінцевому підсумку, — її якість. Конкурентоспроможний товар повинен не тільки протистояти товару-конкуренту, але й перевершувати його. Висока конкурентспроможність товару знаходить своє відбиття в значно більшій частці ринку, у більш високій рентабельності його виробництва та збуту і, у підсумку, у більшій прибутковості виробничого підприємства.
У цілому ж управління конкурентспроможністю виробничого підприємства означає не тільки процес створення тих чи інших споживчих властивостей товару, не тільки використання тієї або іншої цінової стратегії, але й диктує необхідність враховувати стан самого ринку, здійснювати аналіз впливу ринкових умов на виробниче підприємство, на рівень його ринкового потенціалу.
Таким чином, актуальність дослідження в даному напрямку обумовлена нагальною потребою в розробленні інтегрованого підходу до аналізу й оцінки конкурентоспроможності суб’єктів вітчи-
Зняного виробничого підприємництва з урахуванням орієнтирів інноваційного розвитку.
Наприкінці XX ст. проблеми стратегії випередження конкурентів, виявлення конкурентних переваг країн і компаній, конкурентного потенціалу і конкурентного середовища було проаналізовано американським ученим М. Портером [31]. Дослідження конкуренції як процесу, що динамічно розвивається, а не як статичної ситуації проводиться Й. Кірцнером [13]. Питання, пов’язані із завоюванням майбутніх ринків у конкурентній боротьбі, розглядаються Г. Хамелом і К. К. Прахаладом [42].
Регулювання конкуренції стосовно питань формування стратегії конкурентної боротьби, а також теорії досягнення лідерства на ринку були розглянуті такими вченими-економістами, як М. Трейсі, Ф. Вірсема [40], Дж. Ф. Мур [24] та ін.
Останніми десятиліттями проблеми конкурентспроможності і конкурентних стратегій досліджувалися у працях таких фахівців, як М. Г. Долінська [6], М. І. Книш [14], Н. К. Мойсеєва [23], Ж.-Ж. Ламбен [19], Р. А. Фатхутдінов [41], А. Ю. Юданов [46].
Як засвідчив аналіз літератури, присвяченої проблемі конкурентоспроможності, дослідники різних аспектів цієї проблеми виділяють в основному три підходи до визначення конкуренції. Одні [23, 24, 41, 46] визначають конкуренцію як змагання на ринку. Такий підхід характерний для вітчизняної літератури. Другий підхід [36] розглядає конкуренцію як елемент ринкового механізму, що дозволяє зрівноважити попит та пропозицію. Цей підхід характерний для класичної економічної теорії. Третій підхід [31] визначає конкуренцію як критерій, за яким визначається тип галузевого ринку. Цей підхід ґрунтується на сучасній теорії морфології ринку (теорії про структуру ринку).
Однак при виборі й обґрунтуванні методу оцінки конкурентоспроможності переважніше дотримуватися основних принципів першого підходу, оскільки процедура оцінки конкурентоспроможності різних об’єктів припускає ранжирування організацій за економічними показниками, що обумовлює природу економічного змагання.
Крім того, проблему забезпечення конкурентоспроможності об’єктів неможливо вирішити без детального аналізу механізму дії економічних законів, принципів організації, застосування наукових підходів до управління.
Тому в рамках досліджень [20, 41] представлена система аналізу й оцінки конкурентоспроможності суб’єктів виробничого підприємництва, яку автори описують чотирма складовими елементами: теорія, закон, принцип, метод. Концептуальні підходи відбивають різні системи поглядів, основних ідей аналізу діяльності суб’єктів виробничого підприємництва, що формують базові теорії. Базовими теоріями вважають теорії вартості (чистої приведеної вартості, збереження вартості), ринкової ефективності, асиметричності інформації, чесної гри. Концептуальні підходи до оцінки ефективності суб’єктів виробничого підприємництва базуються на основних теоріях фінансів (табл. 4.1).
Таблиця 4.1. Теорії, що використовуються при аналізі конкурентоспроможності суб’єктів виробничого підприємництва
|
Продовження таблиці 4.1
|
Було виділено такі закони розвитку організації в ринкових умовах: конкуренції, синергії, поінформованості, онтогенезу, економічного взаємозв’язку витрат у сферах виробництва і споживання.
Далі варто розглянути принципи, що дозволяють визначати підприємству свої дії у сфері розвитку конкурентоспроможності: управління якістю, оцінки конкурентноздатності, раціоналізації структур, раціоналізації процесів, прогнозування, економічного обґрунтування.
І, нарешті, четвертий елемент — методи, що використовуються при визначенні й аналізі конкурентоспроможності підприємства і продукції: методи аналізу (наприклад, оптимізація розподілу господарських ресурсів); методи прогнозування (нормативний, параметричний, оцінки технічних стратегій); методи управління якістю (загальне управління якістю (TQM), міжнародні стандарти серії ISO 9000); математико-статистичні (дисперсійний аналіз, кластерний аналіз, варіаційний аналіз, дискримінантний аналіз, імітаційне моделювання) тощо).
Використання загальновідомих методичних підходів фундаментального і технічного аналізів також належить до основних концептуальних підходів оцінки конкурентоспроможності організації у виробничому підприємництві (табл. 4.2).
Таблиця 4,2, Зміст інтуїтивного (експертного) підходу, Фундаментального і технічного аналізу
|
Таким чином, розглянута вище група теорій, законів, принципів і методів дозволяє визначити необхідні постулати і основи для формування методології процесу аналізу й оцінки конкурентоспроможності суб’єктів виробничого підприємництва.
У цілому, на нашу думку, конкурентну стратегію можна описати трьома принциповими компонентами: швидкістю зростання, диференціацією ринку і диференціацією продукту.
Технологія формування конкурентної стратегії, яка представлена у вигляді сфери в тривимірному просторі, наведена на рис. 4.4.
Рис. 4.4. Тривимірна модель програми підвищення конкурентоспроможності підприємства у сфері виробничого підприємництва |
Вона характеризується трьома параметрами програми безперервного поліпшення конкурентоспроможності. Звичайно вони розглядаються індивідуально з позицій оцінки впливу кожного на ефективність конкретної стратегії. Вони складають так зване «ядро» моделі конкурентної стратегії і представляють характерні внутрішні риси організації, необхідні для поліпшення якості. Додаткові три елементи моделюються як три орбіти в площинах х у, z і представляють області, які потрібно розвивати для успішного впровадження процесу безперервного поліпшення на підприємстві. Тривимірне моделювання дозволяє об’єднати ці елементи в єдину взаємозалежну систему. Коли ці елементи зрівноважені й діють ефективно, формується збалансована програма дій щодо підвищення конкурентоспроможності продукції.
Ключові компоненти конкурентної стратегії (технології її забезпечення) такі: швидкість зростання, диференціація ринку, диференціація продукту. Швидкість зростання показує, які заходи будуть забезпечувати майбутнє зростання підприємства.
Диференціація ринку показує, як підприємство буде відрізнятися від конкурентів в уявленнях покупців, а також відносну частку ринку, яку прагне зайняти підприємство.
Диференціація продукту показує відмінність товарів і послуг одного підприємства від продукції підприємства-конкурента.
Саме рівновага цих трьох компонентів технологій забезпечення конкурентної стратегії — швидкості зростання, диференціації ринку, диференціації продукту — визначає характер підприємства у сфері конкурентоспроможності і є мірою прихильності підприємства стратегії поліпшення якості.
Сферу якості визначають такі ресурси підприємства: персонал, технології, інновації. Персонал — це головний будівельний ресурс, цінність будь-якого підприємства. Поліпшити діяльність персоналу можна шляхом розвитку виробничих навичок, чіткого визначення ролі кожного співробітника в підприємстві та його процесах, навчання їх основних інструментів загального управління якістю, розвитку особистості кожного співробітника. Технології — це ресурс у сфері конкурентоспроможності. Вони сприяють розвитку методів і механізмів виробництва, динаміці їхньої взаємодії. Важко переоцінити важливість динаміки розвитку технологій, тому що більшість успішних програм з поліпшення конкурентоспроможності ґрунтується на технологічних розробках у сфері виробництва. І нарешті, інновації — це життєво важливий ресурс сфе-
Ри якості, що повинний бути в достатньому ступені розвинений як на рівні окремої особистості, так і на рівні команди.
Таким чином, конкурентоспроможність поєднує внутрішні елементи, що допомагають визначити характер підприємства і які потрібні для удосконалення конкурентної стратегії з використанням тих елементів, що повинні «культивуватися» як ресурси, для того, щоб дійсно здійснювати і підтримувати зусилля щодо їх поліпшення (використання). Однакова увага до кожного ресурсу в результаті призведе до «добре збалансованого» зусилля з підвищення конкурентоспроможності.
Вираження конкурентоспроможності підприємства сукупно через індекси прибутку і частки ринку є досить універсальним підходом. Завдання підприємства на максимально можливе збільшення конкурентоспроможності цілком узгоджується з метою одержання найбільшого прибутку. У цьому корінна відмінність від представлення формальної конкурентоспроможності товару (через співвідношення якості — ціни), оскільки надмірне підвищення конкурентоспроможності товару може виявитися невигідним з точки зору одержання найбільшого прибутку. Тоді виникає проблема визначення оптимального рівня конкурентоспроможності товару, що дозволяє досягти найбільшої конкурентоспроможності підприємства.
Під оптимальним рівнем конкурентоспроможності товару розуміють той, при якому найбільш повно досягаються поставлені підприємством цілі.
Питання оптимізації рівня найчастіше розглядається відповідно до завдання досягнення найбільшої маси прибутку (іноді — найбільшої норми прибутку). Такий підхід може бути виражено графічно (рис. 4.5).
Позначення, наведені на рис. 4.5, мають такий зміст: Я — прибуток; С — конкурентоспроможність товару (у формальному вираженні співвідношення якості та ціни); Яе — очікуваний прибуток, при реалізації однієї одиниці (або мінімальної партії) товару; SR — отриманий обсяг прибутку від реалізації; Смахі — початкове максимально можливе значення конкурентоспроможності, з урахуванням ефективності; Сопті — початковий оптимальний рівень конкурентоспроможності для задачі максимізації прибутку; IJRf — знижений обсяг прибутку внаслідок підвищення середньої конкурентоспроможності на ринку (активних дій конкурентів); SRn — збільшений прибуток, унаслідок реалізації програми зниження
Витрат підприємства; ЕИш — зміщений графік прибутку внаслідок реалізації програми підвищення якості при меншому зростання собівартості.
Рис. 4.5. Обґрунтування оптимального рівня конкурентоспроможності |
Такий процес, як підвищення конкурентоспроможності товару, особливо при досить жорстких умовах збереження постійними рівнів собівартості і ціни (або підвищення їх у пропорційно меншому ступені), може здійснюватися підприємством тільки за наявності явного й активно діючого інноваційних механізмів. Узагальнено даний процес представлений на рис. 4.6.
Реакція ринку - зміна частки ринку |
Дії зі збільшення якості товару |
|
М + лм |
0 + ло |
Активізація персоналу та інноваційних процесів, В + лр |
Конкурентоспроможність |
Конкурентоспроможність |
||
Товару |
Підприємства |
—N |
|
0 / Р |
Ы*1м |
—і/ |
Реакція ринку - зміна |
Заходи щодо зменшення |
|
Прибутку |
Собівартості |
|
Я + ЛЯ |
Р - ЛР |
Рис. 4.6. Цикл інноваційного впливу з підвищення конкурентоспроможності товару і підприємства
Модель оптимізації рівня конкурентноздатності з урахуванням максимізації прибутку буде виражатися такою цільовою функцією:
Де Яв — прибуток від одиниці товару при первісній ціні; Яі — прибуток від одиниці товару при новій ціні; N0 — кількість покупців товару при первісних ціні і якості; N1 — кількість покупців товару при нових ціні і якості.
Система обмежень буде мати такий зміст:
Де Ні — норма прибутку після здійснення дій щодо зміни конкурентоспроможності товару; Нпіп — мінімально припустима норма прибутку (може прийматися не менше, ніж розмір банківського відсотка за вкладами: Нпіп > г); Рі — ціна одиниці товару після зміни конкурентоспроможності; Бі — собівартість одиниці товару після зміни конкурентоспроможності; Ті — період часу, за який економічний суб’єкт має намір досягти основної поставленої мети (як правило, береться як сезонний або інший стандартний період — рік, квартал, місяць); Тпах — максимально припустима тривалість періоду часу, що виділяється на досягнення поставленої мети; Ші — обсяг загальних фінансових витрат з урахуванням регулювання конкурентоспроможності; Шпах — припустимий обсяг фінансових витрат; Шо — обсяг фінансових витрат у початковий період; И — розмір винагороди творчих працівників за пропозицію (ідею) і щодо зміни конкурентоспроможності товару; И0і — установлена мінімальна межа винагороди творчих працівників за одержання ефекту від реалізації пропозиції і
Отриманий ефект, що виражається в зміні обсягу доходу, буде визначатися:
Еф Е Р = И0 - АР + |
Ев + |
Р |
А0 - N АР - N0 ------------------------- + Ег - |
0 У |
![]() |
|
|
|
Ефект, що виражається через додатковий отриманий прибуток, буде визначатися таким чином:
(4.4 ) |
- Я ’ |
ЕфЕ р = N о-(Я, - До ) + | Ев +Ав-^ + Ер •АР^
В0 Р0
Використання запропонованих підходів дозволить одержати різні види виграшу (ефекту) на рівні персоналу, підприємства, окремого ринку і соціально-економічної системи.