ОСОБЛИВОСТІ ЗБУТОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ БАНКІВ

Учасниками світової фінансової системи є транснаціональні банки, великі компанії, небанківські фінансові структури, цент­ральні банки і державні органи, міжнародні фінансові організації. Фінансові посередники покликані перетворити заощадження, тобто ту частину доходів фізичних осіб, компаній і держави, яка використовується для зберігання, в капіталовкладення.

Сучасна світова фінансова система є дворівневою: перший рі­вень — міжнародні комерційні (універсальні та спеціалізовані) бан­ки; другий рівень — міждержавні фінансові установи. Така система забезпечує оптимальну побудову зв’язків як по вертикалі, так і по горизонталі. Як фінансові посередники виступають всі господарю­ючі суб’єкти, головною функцією яких є здійснення фінансових операцій. Сюди не входять організації, які здійснюють фінансові операції для обмеження груп учасників ринкових відносин, які де­легували їм цю функцію, тобто брокери, нотаріуси.

Транснаціональні банки є універсальними банківськими комплексами, які мобілізують значні обсяги коштів в різних ва­лютах, надають кредити на будь-який термін, здійснюють на міжнародному рівні операції з цінними паперами, застосовують різноманітні форми фінансування виробництва і зовнішньої тор­гівлі, розвивають масштабні довірчі операції. Промислові моно­полії отримують від ТНБ комерційну інформацію, рекомендації і консультації з приводу організації виробництва, структури уп­равління, прогнози розвитку ринків тощо.

Транснаціональні банки обслуговують меншою мірою товаро­обмін і більшою мірою - капіталообмін. Якщо раніше їх діяль­ність обмежувалась купівлею - продажем валюти за дорученням клієнтів, то тепер вони проводять всю складну систему міжкраїн - них розрахунків компаній, управляючи їх внутрішніми потоками і відносинами з зарубіжними партнерами. Навіть купівля - про­даж валюти сьогодні виникає з потреб капіталообміну.

Оскільки на світовому рівні завжди йдеться про великі креди­ти на тривалі терміни з високою мірою ризику, то для проведення великомасштабних операцій на фінансовому ринку створюються тимчасові міжнародні консорціумні банки (синдикати). За­звичай, очолює синдикат один з найбільших банків світу, який має високу репутацію, достатні капітали, великий досвід, тісні зв’язки з промисловими фірмами. Акціонерами таких банків є фінансові інститути різних країн. Частка кожного учасника не повинна перевищувати 50 %, можлива участь небанківських фі­нансових установ.

Синдикат несе солідарну відповідальність перед своїми замов­никами. До складу синдикату може входити до 200 інших банків. Крім того, об’єднання може виступати як гарант, тобто гаранту­вати платежі свого клієнта кредитору, а також забезпечувати ви­конання інших договірних зобов’язань у грошовій формі. Значне поширення синдикованих кредитів пов’язане не тільки з необхідністю створювати синдикати банків для надання великих позик, але і з тим, що за існуючим законодавством розмір кредиту для одного банку обмежений розміром власного капіталу.

Основними суб’єктами міжнародної банківської справи сьо­годні є транснаціональні банки (ТНБ) — головна організаційна форма транснаціонального банківського капіталу.

Транснаціональний банківський капітал є національним за походженням та міжнародним за сферою діяльності. Він водночас виступає складовою національної економіки і важливим елементом функціонування світового господарства. Коли банківський капітал переходить за національні межі, він зберігає національні особливос­ті функціонування і, водночас, набуває рис банківського капіталу тієї держави, на території якої він починає діяти. Ці особливості ви­являються в засобах дії, сферах діяльності, переважанні тих чи ін­ших банківських послуг, у специфіці організаційних структур.

Транснаціоналізація банківського капіталу є переміщен­ням значної частини активів банків за кордон, базування за ме­жами країни банківських послуг, налагодження місцевих довго­строкових зв’язків промислових компаній і банків однієї і тієї самої країни за кордоном; відбувається також передання інфор­мації, нових технологій, досвіду ведення банківської справи то­що. Транснаціональний банківський капітал дедалі активніше ви­конує посередницьку функцію в обміні знаннями, формує сукупну робочу силу в банківській сфері на інтернаціональній основі.

Транснаціональний банківський капітал — категорія діалек­тична. Якщо у 60-70-ті роки можна було чітко визначити його національну належність, то зараз транснаціональний банківський капітал поступово перетворюється у багатонаціональний. Форма функціонування тільки за рахунок національних коштів поступо­во відмирає завдяки розвитку світового фінансового ринку. Акції транснаціональних банків продаються на міжнародному ринку акцій, і їхніми власниками є акціонери різних країн. Отже, транс­національний банківський капітал перетворюється у багатонаціо­нальний. При цьому його національна належність визначається національною належністю контрольного пакета акцій, який є власністю тієї чи іншої організаційної структури транснаціональ­ного банківського капіталу.

Транснаціональний банківський капітал — це сукупність грошових капіталів, залучених транснаціональними банками для кредитно-розрахункових та інших операцій у різних країнах світу з метою отримання найбільшого прибутку. Транснаціональний ка­пітал своєю діяльністю сприяє зближенню національних економік.

Транснаціональний банківський капітал виражає відносини між:

— групами транснаціональних банків, що загострює конку­ренцію і сприяє підриву монополізму;

— транснаціональним банківським капіталом та інтернаціо­налізованою найманою працею;

— транснаціональними і національними банківськими інсти­туціями;

— транснаціональними банками і державами;

— транснаціональними банками та іншими міжнародними кредитно-фінансовими організаціями (МБРР, МВФ, ЄБРР тощо).

Транснаціональні банківські інституції, спираючись на еконо­міку країн базування (ТНБ переважно належать країнам з розви­нутою економікою), сповна використовують переваги глобальної організації своїх операцій. Національні банківські установи нама­гаються завоювати ринок всередині окремих країн через знання місцевих умов, володіння унікальними послугами чи технологія­ми, висококваліфікованими кадрами.

Держава — вагомий фактор розвитку транснаціонального бан­ківського капіталу. Вона стимулює його діяльність, захищає ін­тереси в одних випадках і обмежує, регламентує і навіть заборо­няє діяльність в інших. Транснаціональний банківський капітал спирається у своїх діях на державу, коли це йому вигідно, та іг­норує її закони й інтереси, йде на прямі конфлікти, коли заходи держави протистоять його прагненням.

Між транснаціональними банками та іншими міжнародними кредитно-фінансовими організаціями складаються багатогранні відносини, завдяки яким акумулюється і перерозподіляється по­зичковий капітал між країнами залежно від їхнього економічного

І політичного становища. Своєю діяльністю міжнародні кредитно - фінансові організації сприяють успішному функціонуванню ТНБ на території ряду країн, впливаючи на удосконалення правової бази, яка дає змогу прибутково працювати в багатьох країнах світу.

При підготовці пріоритетних проектів для фінансування між­народні фінансово-кредитні інституції у багатьох випадках про­понують ТНБ брати в них участь. У партнерстві з ТНБ приваб­лює те, що вони мають певну практику та досвід у фінансуванні значної кількості проектів як у державному, так і у приватному секторах економіки різних країн, оскільки інвестиційна діяль­ність та надання консультаційних послуг щодо розроблення про­ектів — це невід’ємна частина їхньої діяльності. Так, згідно зі статутом ЄБРР, максимальні кошти, які можна виділити на прое­кти у приватному секторі, становлять 35 % від вартості проекту, решта капіталу на проекти переважно надходить від транснаціо­нальних банків, які при цьому беруть на себе, разом з ЄБРР, пев­ний ризик фінансування проекту.

Особливості транснаціонального банківського капіталу є ос­новою функціонування транснаціональних банків, які відіграють важливу роль у сучасних процесах як на національному, так і на міжнародному рівні.

До транснаціональних належать банки з активами не менше

2 млрд доларів і власного мережею філій не менше ніж у п’яти іно­земних державах. Таке визначення надає кількісну характеристику транснаціонального банку, допомагає визначити міць банку, дати оцінку співвідношення сил у банківському секторі на міжнарод­ному рівні й значною мірою прогнозувати тенденції розвитку дія­льності транснаціональних банків.

Якісна характеристика транснаціонального банку відображена у визначенні ТНБ як різновиду міжнародної кредитно-фінансової організації універсального типу, більша частина капіталу якої є на­ціональною, з широко розгалуженою мережею національних та за­кордонних підрозділів, чия діяльність сприяє посиленню міжнарод­них зв’язків фінансового капіталу і взаємодії національних економік.

У банківському секторі спостерігається тенденція до збільшення розмірів банку, які впливають на вартість продукції, ефективність управління проектами та ризиком. Транснаціональні банки зроста­ють завдяки концентрації і централізації національного капіталу.

Інформаційні технології є умовою і визначальним фактором роботи транснаціональних банків. Завдяки інформаційним технологіям банки отримують швидкий доступ до інформації, яка стосується профілів клієнтів у різних країнах світу; можливість її фільтрації та струк - туризації; доступ до статистичних даних і кон’юнктурних показників; засоби ефективного управлінням ризиками на сучасному рівні.

До основних принципів діяльності ТНБ належать:

— оптимізація організаційної структури з метою реалізації стратегії банку на внутрішньому і зовнішньому ринках;

— застосування концепцій наукового менеджменту;

— соціальна відповідальність банку;

— довгострокове планування;

— клієнтоорієнтованість;

— розширення обсягів експансії[25] банківського капіталу.

Функції транснаціонального банку:

— фінансове, консультативне та інформаційне обслуговуван­ня ТНК усіх нефінансових секторів економіки у своїй країні та за кордоном;

— кредитування держав;

— обслуговування ринку євровалют;

— участь у фінансуванні діяльності міжнародних кредитно - фінансових організацій;

— фінансування іпотек;

— розрахункове обслуговування населення;

— інформаційний бізнес;

— обслуговування ринку цінних паперів тощо.

Виконання транснаціональними банками зазначених функцій

Сприяє прискоренню обігу капіталу, збільшенню масштабів зов­нішньої торгівлі, поширенню науково-технічних досягнень, пе­редових банківських технологій, вирівнюванню платіжних балан­сів країн, надходженню додаткових грошових ресурсів у країну.

Банки беруть участь у міжнародних банківських операціях шляхом установлення кореспондентських відносин або викорис­товуючи ту чи іншу форму організаційної структури на міжна­родних ринках.

Вирішального значення у реалізації збутової стратегії набуває розвиток організаційних структур ТНБ, які забезпечують раціо­нальність налагоджених господарських зв’язків не тільки у само­му транснаціональному банку, а й між ТНБ та його зовнішнім се­редовищем. Велику роль при цьому відіграють фактори науково - технічного розвитку: підвищення кваліфікації та стимулювання роботи персоналу, методи активізації новаторства у вигляді на­дання клієнтам нових послуг тощо.

Організаційна структура є формою, яку наповнюють відно­сини між її внутрішніми частинами та її зовнішні відносини з ін­шими структурами. Від раціональної організації залежить успіш­не функціонування транснаціонального банківського капіталу.

Розвиток нових фінансових інструментів, розширення ринку позичкових капіталів, збільшення кількості банківських продук­тів і послуг призвели до зростання ролі дивізіональної організа­ційної структури, згідно з якою, у центральному апараті зосеред­жуються лише стратегічні рішення, втручання у поточні операції відділень мінімальне. Ця структура поєднує предметну спеціалі­зацію ланок і відносну децентралізацію контролю. Вона є ідеаль­ною з погляду ефективного управління банком.

На формування організаційної структури загалом, впливають тенденції, які спостерігаються у світовій економіці, а саме: збіль­шення обсягів експансії банківського капіталу за межі країни; універсалізація банківської діяльності, диверсифікація, науково - технічний розвиток і впровадження його досягнень у банківську справу; політичні дії на світовій арені.

Організаційна структура є основою успішної реалізації збутової стратегії ТНБ, яка повинна забезпечувати раціональну роботу бан­ківських службовців, успішне здійснення всіх функцій управління, максимальне задоволення потреб клієнтів тієї чи іншої країни та досягнення цілей, які стоять перед банківським менеджментом. Важливу роль при цьому відіграють масштабність операцій, дося­жність ресурсів, досвідченість персоналу, результати ринкових до­сліджень та технологічні можливості.

Однією з основних організаційних форм банківської діяль­ності на міжнародних ринках є встановлення кореспондентсь­ких відносин, за допомогою яких банки різних країн спрощу­ють виконання міжнародних фінансових операцій для своїх клієнтів.

Кореспондентські відносини — це традиційна форма банків­ських зв’язків, яка використовується, переважно, при обслугову­ванні зовнішньої торгівлі і містить сукупність усіх можливих форм співробітництва між банками.

Збільшення обсягів міжнародних банківських операцій, роз­ширення їх видів за одночасного збільшення ризиків за подібними операціями викликали зміну традиційних поглядів на кореспон­дентські відносини. Якщо раніше банки відводили кореспондент­ським відносинам другорядну, суто технічну роль, то нині вони розглядаються як один з інструментів зниження ризиків і як дже­рело одержання додаткового прибутку.

Під кореспондентськими відносинами слід розуміти стосун­ки, що опосередковують проведення між банками взаємних опе­рацій, які вони здійснюють за дорученням клієнтів і від власного імені. Поняття «кореспондентські відносини» поєднує форми, методи та умови здійснення операцій та порядок їх проведення.

Отже, поняття «кореспондентські відносини» сьогодні вийш­ло за традиційні рамки тільки домовленості між банками про по­рядок здійснення взаємних операцій і поширилося майже на всі сфери банківської діяльності, у тому числі на широкий комплекс міжбанківських взаємовідносин, роботу з удосконалення практи­ки міжнародних розрахунків, якість банківського обслуговування клієнтури, які є базою для трансферту коштів (валютних перека­зів) для невеликих банків та можливість отримання операційних послуг на основних фінансових ринках і кредитні лінії для підт­римки документарних операцій.

Для великих банків кореспондентські відносини створюють можливість доступу до ресурсів регіональних грошових і фінан­сових ринків. Кореспондентська мережа є менш дорогою для ба­нків, ніж організаційно-інституційна форма проникнення банків у формі філії та дочірнього банку за кордоном, хоча її підтримка теж не є дешевою.

Кореспондентські відносини існують у вигляді ностро-рахун - ків і лоро-рахунків. Ностро-рахунок (від лат. nostro — «наш») для одного банку, а дія іншого банку, в якому відкривається та­кий рахунок, є лоро-рахунком (від лат. loro — «їх»).

Ностро-рахунок може бути номінований у трьох типах валют: у ва­люті іноземної держави, у якій відкритий цей рахунок; у валюті третьої країни; у вітчизняній валюті банку, якому належить цей рахунок.

Записи за ностро-рахунком відображаються: коли фактично надходять валютні кошти (повідомлення про кредитування свого рахунка від іноземного банку-утримувача цього рахунка); коли він здійснює платіж в іноземній валюті за цим рахунком (надси­лає відповідне повідомлення у банк-утримувач рахунка з вимо­гою дебетувати цей рахунок на користь третьої особи). Водночас, банк-власник рахунку розраховує у вітчизняній валюті еквіва­лент такої операції і робить відповідні записи для своєї офіційної фінансової звітності. Тому, ностро-рахунок також має назву дво - валютний рахунок.

Ностро-рахунки відкриваються: у країнах, валюти яких необхідні для торговельної діяльності інвалютних трейдерів самого банку на форексному та грошових ринках; у тих країнах, у валютах яких клі­єнти банку повинні виконувати платежі та отримувати надходження.

Лоро-рахунки — це депозити на вимогу певного банку; до­ходи від їх використання (грошовий ресурс у вигляді відсотково­го спреду + комісійні за операції, що проводяться за цими рахун­ками), зазвичай, перевищують витрати банку-отримувача опера­ційних послуг, пов’язаних з такими рахунками.

Депозитні рахунки «на вимогу» мають різні назви та дещо різ­не наповнення в різних країнах:

— «due to» — депозити на вимогу, що підтримуються інозем­ним банком-кореспондентом у вітчизняному банку;

— «vostro» (від лат. vostro — «ваш») — підтримуються інозем­ним банком у банку-резиденті в місцевій валюті або у валюті тре­тьої країни, або, навіть, у національній валюті іноземного банку.

ТНБ підтримують лоро-рахунки багатьох іноземних банків з усього світу. З відкриттям рахунків «лоро» можна зафіксувати початок міжбанківських кореспондентських відносин. Такі рахун­ки корисні не тільки для банків-власників, а і для комерційних ба­нків, що їх підтримують. При цьому, маючи такий рахунок, перші банки-кореспонденти можуть здійснювати прямі платежі на ко­ристь інших країн, отримувати надходження в іноземній валюті, проводити розрахунки за траттами[26] в межах відкритого акредити­ва. Технічно відкрити такі рахунки у провідних банках не важко. Лоро-рахунки, зазвичай, є прибутковими для банку, де їх відкрито і де вони підтримуються, оскільки дають можливість залучати до­даткові ресурси та отримувати доходи у вигляді комісійних за здійснення розрахунків.

Крім того, наявність великої мережі лоро-рахунків є не лише прибутковою, а і корисною з огляду на використання при виборі маршруту проходження платежу та його оптимізації. Так, наприк­лад, коли встановлені кореспондентські відносини з провідними банками розвинутих країн, які мають розгалужену географічну структуру кореспондентської мережі, кількість їх кореспондентів зазвичай вимірюється тисячами.

Кореспондентські відносини можуть установлюватися з від­криттям рахунка та без його відкриття. Коли, кореспондентські відносини встановлюються без відкриття відповідних рахун­ків, за домовленістю між банками, розрахункові операції відобра­жаються на рахунках, відкритих в інших банках-кореспондентах цього банку або в банку на ім’я інших банків-кореспондентів. Це, зазвичай, пов’язано з додатковими труднощами: вимагаються до­даткові гарантії; розрахунки проводяться з використанням третіх банків, що призводить до затримок у здійсненні платежів і до збі­льшення комісійних та поштово-телеграфних витрат.

Установлення кореспондентських відносин між двома бан­ками з відкриттям кореспондентського рахунка передбачає укладення кореспондентської угоди (кореспондентський договір або договір про встановлення кореспондентських відносин). Бан­ки, обмінявшись контрольними документами (альбомами зразків підписів осіб, уповноважених підписувати банківську докумен­тацію; ключем для ідентифікації телеграфного листування або 8¥ІРТ-кодами), виконують різноманітні операції за дорученням один одного в межах установлених лімітів на проведення тих або інших операцій.

Кореспондентський договір — угода між двома або кількома кредитними установами про здійснення платежів та розрахунків за дорученням та за рахунок іНшОго.

Кореспондентською угодою, яка передбачає відкриття бан­ками рахунків один в одного, визначаються:

— валюта, у якій відкривається рахунок; порядок нарахуван­ня відсотків; можливість переказування коштів із рахунків в іНшІ країни; право конверсії на рахунках в іншу валюту; перелік над­ходжень і платежів, що можуть здійснюватися за рахунками; можливість одержання і надання кредиту у формі овердрафту або в іншій формі; ліміт такого кредиту і захисне застереження щодо сальдо рахунків тощо;

— перелік установ та філій банку, яким надається право здій­снювати операції за рахунками із вказівкою їх точної адреси, но­мерів телексів та інших необхідних даних;

— форми і порядок розрахунків (порядок відкриття, авізуван - ня[27], підтвердження і виконання акредитивів, умови рамбурсу - вання[28], порядок здійснення інкасових та інших розрахункових операцій);

— порядок стягнення комісійної винагороди і відшкодування поштових, телеграфних та інших витрат;

— канали зв’язку;

— інші питання, що становлять спільний інтерес.

У передбачені договором строки банки-кореспонденти спіль­но вивіряють записи на кореспондентських рахунках. За необхід­ності для зручності розрахунків банки-кореспонденти відкри­вають один одному кореспондентські рахунки в різноманітних валютах.

Банкам, з якими встановлені кореспондентські відносини, на­дається альбом зразків підписів співробітників, уповноважених підписувати документи і кореспонденцію від імені банку, іНшІ необхідні контрольні документи, такі, наприклад, як статут бан­ку, ліцензія на здійснення банківських операцій, установчий до­говір, свідоцтво про реєстрацію, довідка про реєстрацію як плат­ника податків. На кожний банк, з яким установлені кореспон­дентські відносини, ведеться досьє (юридична справа), де зберігаються справжні (перші) примірники розпоряджень про порядок розрахунків із банком-кореспондентом, угоди про вста­новлення кореспондентських відносин, фінансова звітність, на­дана кореспондентами однин одному на взаємній основі, іНшІ до­кументи і листи, що стосуються відносин із цим банком.

Установлення кореспондентських відносин — поширена фор­ма співробітництва між українськими банками та банками інших країн. У відповідних договорах детально окреслені умови співро­бітництва — режим рахунка, розмір процентних ставок, тарифи, права та обов’язки сторін, відповідальність та форс-мажорні об­ставини, строк дії угоди, повні реквізити сторін.

В Україні встановлення кореспондентських відносин здійсню­ється згідно з чинним законодавством на підставі Закону України «Про національний банк України», «Про банки та банківську діяль­ність», іншими законодавчими актами України та нормативно - правовими актами НБУ, Інструкцією про міжбанківські розрахунки в Україні, яка затверджена постановою Правління НБУ від 27 груд­ня 1999 року, № 621.

Інструкція про міжбанківські розрахунки в Україні визначає шляхи, порядок та умови проведення міжбанківських розрахун­ків у грошовій одиниці України та в іноземній валюті за корес­пондентськими рахунками банків-резидентів, відкритими в бан­ківських установах України.

Закордонне представництво банку — територіально відо­кремлений структурний підрозділ, що не здійснює банківської діяльності. Завданнями представництва є:

— присутність у закордонному фінансовому центрі тоді, коли обсяг операцій недостатній для утворення філії або дочірньої структури;

— допомога клієнтам у здійсненні бізнесу в іншій країні шля­хом передавання заяв у головний офіс;

— збір фінансово-економічної інформації про країну ба­зування (початкові, регулятивні та ринкові умови функціону­вання).

Представництва відкриваються, якщо уряд відповідної країни заперечує відкриття філій або дочірніх банків, або представницт­ва є початковою стадією на шляху до відкриття філій чи дочірніх банків. Вони не здійснюють банківських операцій, але забезпе­чують інформаційні послуги та підтримують постійний контакт з головним банком.

Згідно з Законом України «Про банки та банківську діяль­ність», реєстрація представництв банків-нерезидентів здійсню­ється Національним банком України за умов подання нотаріаль­но завірених документів, які легалізовані в консульській установі України. Національний банк України може відмовити у реєстра­ції представництва іноземного банку у разі порушення порядку реєстрації, невідповідності наданих документів законодавству

України, недостовірності інформації, а також недотримання умов реєстрації або перевищення повноважень щодо сфер діяльності представництва.

Зарубіжне відділення — це юридична форма розширення операцій «батьківського» банку, яка застосовується для отриман­ня доступу до місцевого капіталу та уникнення залежності від кореспондентських відносин.

Зарубіжні відділення створюються на всіх міжнародних валют­них ринках, їхня діяльність передбачає повний набір банківських послуг для національних та міжнародних компаній, фізичних осіб та урядів.

Агентства — це територіально відокремлений структурний підрозділ банку, що здійснює широкий спектр операцій, окрім прийняття вкладів. Агентства створюються у країнах, де ство­рення відділень заборонено.

Закордонний дочірній банк — це територіально відокремле­ний структурний підрозділ банку, який здійснює загальну банків­ську діяльність та може створюватися як нове підприємство або шляхом поглинання діючого банку.

Створення закордонних дочірніх банків доцільно у тих випад­ках, коли вітчизняний банк не має контрольного пакету, і тоді, коли в країні базування діють обмеження щодо міжнародного представництва. Діяльність таких банків, здебільшого, орієнто­вана на місцеві ринки та роздрібні банківські операції.

Призначенням закордонного дочірнього банку є:

— поліПшЕння міжнародних конкурентних позицій основного банку;

— мінімізація податкових зобов’язань;

— можливість ефективно оперувати в країнах, де заборонено створювати іноземні філії;

— обслуговування місцевих клієнтів та функціонування в ін­тересах материнських банків, виконуючи операції, які заборонені для головного офісу в країні походження.

Особливою сучасною організаційної формою транснаціональ­них банків є Інтернет-банки. Існує дві економічні моделі Інтер - нет-банків — самостійна та інтегрована.

Самостійна модель Інтернет-банку передбачає створення незалежного банку з власною торговельною маркою і конкурен­тоспроможними продуктами і послугами. У зв’язку з низькою собівартістю обслуговування, такий банк має переваги перед конкурентами за рахунок забезпечення вищих ставок за депози­тами і нижчих комісійних.

Інтегрована модель Інтернет-банку передбачає створення нового підрозділу існуючого банку, діяльність якого спрямована на забезпечення банківського обслуговування шляхом викорис­тання переваг мережі Інтернет. Ця модель інтегрує оп-ііпе - операції з традиційною діяльністю банків.

Слід зазначити, що роль фінансових посередників невід­дільна від їх діяльності з мобілізації коштів з метою їх пода­льшого інвестування. Посередники допомагають власникам заощаджень набувати боргові вимоги на тих умовах, які їм підходять, а споживачам використовувати отримані кошти так, як вони вважають за потрібне. Відбувається утворення фі­нансових джерел для здійснення інвестицій в економіку. Цей механізм формує фінансовий ринок, який складається з мно­жини каналів переміщення коштів від власників до позичаль­ників.

Банки покликані забезпечити безперебійний рух грошей і обіг капіталу, надати можливості для фінансування промислових пі­дприємств і накопичення заощаджень тощо. Фінансові по­середники залучають вклади багаточислених клієнтів на різні терміни і, тим самим, накопичують значні суми, які можуть надавати позичальникам. Відбувається переміщення потоків гро­шових коштів від фізичних осіб, компаній, держави до інвесторів. Одна частина коштів переміщується через банківські структури, в результаті чого створюється ринок позичкового капіталу, а інша — через купівлю - продаж цінних паперів формує фон­довий ринок.

Центральна роль на світовому фінансовому ринку належить комерційним банкам. Вони не тільки здійснюють міжнародні платежі, але й широко охоплюють майже всі сторони міжнаро­дних економічних відносин. Комерційні банки є універсаль­ною фінансовою ланкою, яка здійснює операції по залученню вільних грошових коштів та їх розміщення на умовах поверне - ності, терміновості та платності. За видами операцій — це ти­пові посередники. Банки надають корисні послуги і за це отримують певну винагороду. Комерційні банки здійснюють всі банківські операції: надання кредитів, приймання і збері­гання заощаджень, здійснення платежів, купівлю - продаж цінних паперів, управління і зберігання облігацій та акцій сво­їх клієнтів, надання допомоги при поширенні нових цінних па­перів тощо. Вони торгують іноземними валютами і цінними металами, надають консультації своїм клієнтам в сфері інвес­тування.