РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РЕГУЛЮВАННІ ПРОЦЕСІВ УКРУПНЕННЯ В АГРОПРОМИСЛОВІЙ СФЕРІ

Н. Й. Басюркіна, доц.

ІПРЕЕД НАН України, м. Одеса

Науковою основою агропромислової політики є моделюван­ня процесу реформування виключно за критеріальною оцінкою приросту ефекту - збільшення виробництва і глибокої промислової переробки продукції, зниження її собівартості, формування на здо­ровій ринковій основі необхідних доходів для сплати податків, створення внутрігосподарських фондів накопичення і споживання, які є реальним фінансовим джерелом структурного і технологічно­го оновлення діючих і створення нових виробництв, поповнення бюджетних надходжень, розширеного відтворення АПК. Так за­кладається надійний фундамент збалансованості внутрішнього продовольчого ринку і збільшення експортних можливостей [1, с. 247].

З розвитком НТП стало очевидним, що агропромислова сфе­ра ні в якому разі не є саморегулюємою часткою національного го­сподарства. її розвиток практично неможливий без свідомого управління поведінкою економічних суб’єктів. Незважаючи на очевидну актуальність, велика кількість необхідних в умовах кризи функцій державного регулювання агропромисловою сферою не впроваджено або розосереджено між різними міністерствами, управліннями і відповідними регіональними структурами.

Нині, по-суті, розпочався третій етап реструктуризації аграр­них підприємств (перерозподіл власності в бік трансрегіональних корпоративних об’єднань - агрохолдингів та ін.), який до цих пір ґрунтовно не досліджувався і не узагальнювався. Такі форми гос­подарювання, як правило, створюються шляхом оренди землі по­тужними промисловими підприємствами, фінансовими і сервісни­ми структурами, які інвестують кошти у виробничу і соціальну сферу села. Результатом цього етапу, який виник спонтанно і здій­снюється стихійно без будь-якого втручання держави і відповідно­го юридичного забезпечення, стало зосередження капіталу і агроп­ромислового виробництва в одних руках, причому з огляду на ма­сштаби процесу концентрації можна його назвати «надконцентра - цією виробництва» [2, с. 8]. Слід наголосити, що переважна біль­шість нових агропромислових формувань не притаманні вітчизня-

60

Ній практиці агропромислової інтеграції, досить суттєво відрізня­ються між собою і не мають узагальненого визначення.

Так, результати проведених досліджень свідчать про жвавий розвиток в Україні величезних агропромислових формувань - аг - рохолдингів, починаючи з 2006 р. В 2012 р. 15 агрохолдингів орен­дують більше, ніж по 150 тис. га ріллі, при цьому абсолютним лі­дером залишається «Укрлендфармінг», який контролює 500 тис. га ріллі. У середньому одним із вказаних агрохолдингів орендується до 200 тис. га ріллі. В цілому нині в Україні налічується понад 50 агрохолдингів (найбільше їх зосереджено в Полтавській, Черкась­кій і Київській областях), які в сукупності контролюють близько 5 млн. га, або майже 15 % площі ріллі в Україні. Слід підкреслити, що в найближчий час переважна більшість агрохолдингів планують збільшувати розміри орендованих земельних угідь [3].

На основі аналізу діяльності нових типів агропромислових формувань в Україні, причин їх створення, переваг і недоліків, бу­ло зроблено висновок про необхідність державного регулювання процесів укрупнення в агропромисловому виробництві, і діяльності агропромислових формувань. В першу чергу необхідно в Госпо­дарському і Податковому кодексах надати визначення великих і малих підприємств, окреслити їх сферу діяльності, обмежити пов­новаження агрохолдингів, а також активно залучати їх у виконання соціальних і екологічних програм.

Практика розвинутих країн свідчить, що використання меха­нізму прийняття організаційно-економічних рішень разом з їх ко­ординацією на всіх рівнях законодавчої і виконавчої влади прино­сять вигоду підприємницьким структурам-учасникам господарсь­кого процесу, забезпечують стійке зростання економіки і продово­льчу безпеку країни.