ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ЗМІЦНЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛА ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Л. П. Шацкова, інженер

Одеський національний політехнічний університет

Українська наукова спільнота звернула увагу на проблеми теорії інтелектуального потенціалу в працях таких вчених як: Ю. Гава, А. Гадзало, М. Демчишин, В. Кавецкий, О. Киреева, І. Мой - сеєнко, Т. Орлова та інші. У всіх цих працях наголошується на не­обхідності спрямувати зусилля вчених на всебічне вивчення інте­лектуальних ресурсів і капіталу, методичне забезпечення їх обліку та ефективне використання.

Впровадження у науковий вжиток поняття «інтелектуальний потенціал» стало відображенням принципово нового підходу до аналізу ринкових відносин, конкурентних переваг та лідерства під­приємств, що ґрунтуються на ефективному використанні унікаль­них за природою нематеріальних чинників, здатних привести в дію механізм інноваційного розвитку. В науковому світі нема однозна­чного погляду на економічну категорію «інтелектуальний потенці­ал», оскільки вона не є закріплена жодним законодавчим докумен­том. Узагальнення підходів до сутності цього поняття дозволить оптимізувати менеджмент, знизити ступінь ризику, підвищити об­ґрунтованість і оперативність управлінських рішень, спрямованих на забезпечення конкурентоспроможності і сталого розвитку.

Інтелектуальний потенціал пропонується розглядати як сис­тему з властивими їй елементами (інтелектуальний капітал і систе­ма управління знаннями), зв’язками і властивостями (інноваційнос - ті, конкурентоспроможності, енерго-інформаційними) та системою забезпечення (інформаційною, функціональною та організаційною) [1]. З теоретичного погляду, інтелектуальний потенціал означає можливості досягнення мети, а інтелектуальний капітал - засіб її досягнення [2].

Інтелектуальний потенціал - це можливості, надані інтелек­туальними ресурсами у даний час і в майбутньому та можуть бути використані для вирішення якогось завдання або для досягнення певної мети. Інтелектуальні ресурси особистості і суспільства ста­ють сьогодні як засобом адаптації до соціальних умов, що зміню­ються, так і засобом їх розвитку.

Світовий досвід показує: життєвий рівень усіх верств насе­лення, загальна соціально-економічна ситуація в країні визнача­ються мірою освіченості суспільства і його ставленням до інтелек­туальних цінностей. Лише інтелектуально багате суспільство є га­рантом високого рівня життя народу і процвітання держави. Якщо у найбільш розвинутих країнах наука перетворилася у безпосеред­ню продуктивну силу, то в Україні значна частина наявного вироб­ничого потенціалу не використовується або не готова до сприйнят­тя науково-технічних інновацій. В Україні спостерігається криза науки, адже невисока оплата праці наукових працівників, нестача коштів на придбання сучасного обладнання, несприйнятливість до впровадження результатів наукових розробок та інші явища стають причинами значних втрат висококваліфікованого кадрового потен­ціалу. Існування такого розриву відображає проблему невідповід­ності та недостатньої кількості економічних і соціальних стимулів для розвитку науки, що не лише руйнує наявний інтелектуальний потенціал, але й серйозно послаблює її економічний потенціал. Ви­вчення причин, що обмежують можливості ефективного викорис­тання інтелектуального потенціалу в Україні, і пошук способів розв’язання цієї проблеми, визначає подальші наукові дослідження.

Інтелектуально-освітній рівень суспільства визначається ста­ном інтелектуальних ресурсів, процес формування, використання та відтворення яких вимагає регулювання з боку держави. Інтелек­туальні складові виступають, таким чином, як головна умова прис­корення адміністративного, політичного, територіального рефор­мування українського суспільства. Аналіз стану державного управ­ління розвитком окремих інтелектуальних складових виявив наяв­ність ряду проблем. Він показав відсутність чіткого визначення інформаційних ресурсів суспільства, невідповідність стану, темпів виробництва й упровадження інформаційних технологій в Україні світовим тенденціям розвитку. Виходячи з цього, виникають певні суперечності: стрімке застарівання професійних навиків і необхід­ність постійного навчання або зміни професії, скорочення оплати праці і поява техноеліт, скорочення рівня захищеності працівників і підвищення конкуренції між ними, зникнення меж між робочим і неробочим часом. Інтелектуальні продукти стають основою соціа­льної поляризації, загострення проблеми бідності виглядає законо­мірним наслідком становлення нового суспільства і відображає ро­зшарування суспільства на «інтелектуальну еліту» і нижчий клас,

98

Який не має можливості брати участь в сучасному наукоємному виробництві. Підвищення якості інтелектуальних ресурсів, на дум­ку автора, пов’язано з проблемами управління людськими ресурса­ми. Інвестиції в людські ресурси стають головним фактором стало­го розвитку підприємництва. До них науковці зараховують вкла­дення в освіту і професійну підготовку, а також витрати на мігра­цію і пошук роботи. Ці вкладення здійснюються з надією на високу окупність в майбутньому.

Останні дослідження показали, що інвестиції в людський ка­пітал, інформаційні технології й інші складові інтелектуального капіталу багатьох підприємств стають достроковим фактором кон­курентоспроможності як окремого підприємства, так і держави в цілому. На підставі виокремлення основних складових інтелектуа­льних ресурсів суспільства та враховуючи фрагментарний характер державного управління розвитком інтелектуальних ресурсів в Україні, запропоновано його вдосконалення за такими напрямами: державне управління знаннями; державне управління інформацій­ними ресурсами; державне управління людськими ресурсами. Вра­ховуючи стратегічну роль інтелектуальних ресурсів, державне управління знаннями, на погляд автора, має забезпечувати інтег­руючий підхід до використання нових управлінських, маркетинго­вих та інформаційних технологій, інноваційної активності й твор­чості людей. Підкреслюючи націленість інтелектуальних ресурсів на перспективу, акцентуємо увагу на необхідності підвищення ефе­ктивності використання всіх наявних ресурсів держави, одержанні кращих і більш швидких інновацій, вдосконаленні надання послуг, зниженні втрат від невикористання інтелектуальних активів. Ство­рення чіткої і законодавчо визначеної системи підтримки і безпеки інформаційного ринку має передбачати механізм формування і ро­звитку національної інформаційної мережі, яка б забезпечувала одержання й обробку власного інформаційного продукту, його ма­ркетинг і сучасні технології передачі [3].

Стратегія росту, заснована на використанні інтелектуального потенціалу, не обмежується інвестиціями лише в один людський капітал з метою підвищення рівня освіти. Вона також спрямована на забезпечення відкритості для інновацій і передбачає інвестиції в елементи постійного капіталу, які містять знання, а також інвести­ції в людей і інститути, спрямовані на збільшення здатності суспі­льства і діючих в ньому економічних агентів акумулювати і вико-

99

Ристовувати знання. Вироблення комплексної державної політики у сфері управління інтелектуальними ресурсами потребує виваже­ної інноваційної політики. Розвиток інноваційних процесів має від­буватися з урахуванням як загальнодержавних можливостей та ін­тересів, так і спиратись на ініціативу представників державної вла­ди всіх рівнів. Так, зокрема, на державному рівні слід суттєво під­вищити інтелектоємність державно-управлінських рішень; якісного зростання потребує творча активність управлінських команд та державних службовців. На зміну властивим для сучасної діяльності органів державної влади авторитарним, адміністративним та бюро­кратичним формам і методам роботи мають прийти інноваційні стилі мислення, орієнтовані на інтелектуалізацію суспільних відно­син, підвищення якості та ефективності управлінської діяльності.

Таким чином, здатність країни до ефективного використання інтелектуального потенціалу визначає можливості її подальшого економічного розвитку на основі переходу до вищого технологіч­ного укладу. Завдання, що постають перед Україною, полягають у реальній зміні моделі соціально-економічного розвитку, яка має ґрунтуватися на використанні інтелектуального потенціалу, пріо­ритеті інноваційної діяльності. Здатність підприємства до ефектив­ного використання інтелектуального потенціалу визначає можли­вості його подальшого сталого розвитку та конкурентоспромож­ність на ринку. У новій державній стратегії розвитку інтелектуаль­ного потенціалу мають органічно поєднуватися чинники економіч­ної ефективності та конкурентоспроможності, соціалізації та гума­нізації розвитку, екологізації виробництва, ринкові механізми та засоби державного регулювання сучасного типу. Така стратегія передбачає перехід до принципово нової управлінської ідеології розвитку суспільства.