Сучасні економічні моделі міжнародної конкуренції

Модель Хекшера-Оліна-Самуельсона. Факторна теорія базу­ється на працях шведських вчених-економістів Е. Хекшера та Б. Оліна. Значний внесок у розвиток та уточнення їхньої моделі зробив П. Са - муельсон. Вважається, що ця теорія може бути подана у вигляді двох теорем: по-перше, теореми Хекшера-Оліна, яка пояснює структуру між­народного товарообігу; і по-друге, теореми Хекшера-Оліна-Самуель - сона, яка зачіпає ефект впливу міжнародної торгівлі на факторіальні ціни.

Е. Хекшер встановив, що міжнародний обмін випливає саме з відносного надлишку або відносної рідкісності факторів виробництва. Кожна країна має тенденцію спеціалізуватися на тому виробництві, для якого співвідношення факторів виробництва, яке вона має, є най­сприятливішим. У 1933 р. учень Е. Хекшера Б. Олін у роботі “Між­регіональна та міжнародна торгівля” уточнив цей аналіз формулю­ванням: “Міжнародний обмін є обміном надлишкових факторів на рід­кісні фактори. Країни експортують продукти інтенсивного викорис­тання надлишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів” - у цьому полягає суть теорії Хекшера-Оліна.

В середині XX ст. (1948 р.) американські економісти П. Са - муельсон і В. Столпер удосконалили доведення теореми Хекшера-Олі - на у вигляді теореми “вирівнювання цін на фактори виробництва”. У випадку однорідності факторів виробництва, ідентичності техніки, досконалої конкуренції та повної мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну факторів виробництва між країнами. Це - теорема НО8, названа на честь трьох економістів, які започаткували факторну теорію. В концепціях В. Столпера і П. Самуельсона, заснованих на моделі Д. Рікардо з доповненнями Е. Хекшера і Б. Оліна, зовнішня торгівля розглядалася не просто як взаємовигідний обмін, але і як засіб, що дозволяв скоротити розрив між країнами в рівні розвитку.

Парадокс Леонтьева. Підхід Хекшера-Оліна був підданий емпіричним перевіркам. Найбільш відоме випробовування провів В. Леонтьєв у 1954 р., коли застосував свій метод “витрати - випуск” при дослідженні структури зовнішньої торгівлі США. Отримані результати увійшли в теорію зовнішньої торгівлі під назвою “парадокс Леонтьєва”. В. Леонтьєв довів, що з 1947 до 1953 рр. американська економіка з політичною метою погашення безробіття спеціалізувалася на тих видах виробництва, які вимагали відносно більше праці, ніж капіталу. Поширеною думкою є те, що американська економіка завжди характеризувалася надлишком капіталу, і відповідно до теореми Хекшера-Оліна можна було очікувати, що США експортують, а не імпортують висококапіталомісткі товари. Були зроблені численні спроби пояснити цю суперечність. Перше пояснення полягало в тому, що 1947 р. був другим повоєнним роком і тому ситуація, описана В. Леонтьєвим, є виключною. Намагаючись спростувати ці заперечення, останній пов­торив свої розрахунки в 1956 р., використавши статистичні показники за 1951 р., який вважався роком закінчення післявоєнного відновлення економіки. Результат підтвердився: отриманий рівень трудомісткості аме­риканського експорту на 6 % перевищував рівень трудомісткості імпорту.

Друге пояснення було пов’язане з імпортними тарифами США, які обмежували ввезення та стимулювали виробництво товарів-суб - ститутів у своїй країні. Дослідження структури митних тарифів пока­зали найбільшу захищеність в США трудомістких товарів. Однак, за розрахунками, навіть у випадку ліквідації тарифів зміни були б не­достатніми для того, щоб усунути “парадокс Леонтьєва”.

Сам В. Леонтьєв запропонував пояснення, сумісне з теорією порівняльних переваг: фактор праці, що входив до складу американсь­кого експорту, був дуже специфічним, тому що в той час Сполучені

Штати мали більш кваліфіковану робочу силу, ніж більшість їхніх партнерів. На його думку, в будь-якій комбінації з наявною кількістю капіталу один людино-рік американської праці був еквівалентним трьом людино-рокам іноземної праці. А це означало, що США на­справді є трудонадлишковою країною і ніякого парадоксу тут немає. Отримавши широкий резонанс, “парадокс Леонтьєва” визначив подаль­ший розвиток теорії порівняльних переваг.

Теорема Рибчинського стверджує, що зростаюча пропозиція одного з факторів виробництва призводить до збільшення виробниц­тва і доходів у тій галузі, де цей фактор використовується відносно ін­тенсивніше, і до скорочення виробництва й доходів у галузі, де цей фактор використовується менш інтенсивно.

Припускалося, що в економіці виробляється два види товарів і в їхньому виробництві застосовуються два фактори - праця і капітал. Що відбудеться у випадку, коли пропозиція одного з факторів, ска­жімо, капіталу, зросла? За незмінності відносних цін товарів і факторів виробництва, а також технології збільшення пропозиції капіталу з необхідністю призведе до того, що в економіці в цілому підвищиться питома вага відносно капіталоінтенсивного виробництва, оскільки ли­ше за цієї умови може бути збережена технологія в обох галузях. Крім того, відбудеться також перерозподіл фактора виробництва “праця” з відносно працеінтенсивних у відносно капіталоінтенсивні сектори (га­лузі), інакше додатковий капітал не зможе поєднатися з працею в по­стійній технологічній пропорції. Нарешті, з тієї ж причини відбудеться вторинний приплив капіталу з відносно трудоінтенсивної у відносно капіталоінтенсивну галузь. Отже спостерігатиметься не тільки зни­ження питомої ваги відносно трудоінтенсивного товару у вартісному обсязі суспільного виробництва, а й абсолютне скорочення його ви­пуску на тлі абсолютного збільшення випуску відносно капіталоін­тенсивного товару.

Теорія порівняльних переваг М. Портера. На основі вив­чення практики компаній 10 провідних індустріальних країн, на які припадає майже половина світового експорту, М. Портер розробив концепцію “міжнародної конкурентоспроможності націй”.

На думку М. Портера, головними детермінантами конкуренто­спроможності країни, а відтак і розвитку сучасної зовнішньої торгівлі є:

- факторні умови;

- умови попиту;

- стан споріднених та обслуговуючих галузей;

- стратегії фірми в певній конкурентній ситуації.

Наведені параметри М. Портер називає ще властивостями країни.

Детермінанти конкурентної переваги утворюють національ­ний “ромб” - систему, компоненти якої взаємно посилюються. Кожна детермінанта впливає на решту. Так, великий попит на продукцію фірми сам собою не надасть їй конкурентної переваги, якщо немає такого загострення конкуренції, яке змусило б фірму прийняти цей попит до відома. Крім того, переваги в одній детермінанті можуть створити або підсилити переваги в інших.

Конкурентна перевага на основі тільки однієї-двох детер­мінант можлива лише в галузях із сильною залежністю від природних ресурсів або в галузях, де мало застосовуються складні технології. Втри­мати таку перевагу, як правило, не вдається, оскільки вона швидко перетікає з країни в країну, а глобальні фірми легко нейтралізують її, діючи “в обхід” за допомогою глобальної стратегії. Щоб отримати й утримати перевагу в наукомістких галузях, які становлять основу будь-якої економіки, треба мати перевагу в усіх складових “ромба”.

Згідно з М. Портером, два додаткових чинники відіграють важливу роль у національній системі конкурентної переваги: випадок і уряд. Випадкові події, такі, як значні винаходи, прогрес у фундамен­тальних технологіях, війни, розвиток світової політики, істотні зру­шення у попиті світових ринків, впливали і впливають на зміни у кон­курентній перевазі тієї чи іншої галузі й на всю економіку в цілому. Основна роль уряду в конкурентній перевазі нації полягає в тому, щоб впливати на чотири основні групи чинників, хоча його роль є досить обмеженою. “Урядова політика неминуче отримає поразку, якщо вия­виться поодиноким джерелом конкурентної переваги нації”, - підкрес­лює М. Портер.