ТРАНСФОРМАЦІЯ ТРИПАРТИЗМУ НА ЗАСАДАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Л. М. Черчик, д. е.н., професор Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки, м. Луцьк

Найбільш поширеною моделлю взаємодії суб’єктів господа­рювання, держави та суспільства в другій половині ХХ-го століття у країнах Західної Європи став трипартизм. Його поширення до­зволило значною мірою поліпшити інституційне середовище соціа­льно-трудової сфери цих країн, знизити кількість та гостроту конф­ліктів, забезпечити подальший розвиток в ключі конструктивної взаємодії з метою узгодження інтересів шляхом пошуку компромі­сів та розробки превентивних заходів та процедур пом’якшення протидії та протистояння.

Варто зазначити, що класична трипартистська модель соціа­льно-трудових відносин (СТВ) активно розвивається, оскільки по­вноправним учасником стали не лише громадські організації - представники найманих працівників та роботодавців, а й іншого спрямування. Як зазначають автори колективної праці [1], “транс­формація трипартизму у систему “нового соціального партнерст­ва”, що розпочалася на Заході у 80-х роках минулого століття, від­булася під впливом низки економічних та соціально-політичних чинників, серед яких... активізація процесів самоорганізації гро­мадськості та розвиток нових соціальних рухів”. Посилюється вплив організацій та об'єднань неполітичного характеру, які набу­вають однакової з державними інститутами значущості, тобто дер­жава не лише залучає інституції громадянського суспільства до процесу підготовки та прийняття рішень через систему органів со­ціального партнерства, а й делегує їм виконання частини своїх фу­нкцій у гуманітарній, екологічній, соціальній та інших сферах дер­жавної політики.

Зокрема, кінець минулого та початок нинішнього тисячоліття ознаменувався потужними громадськими рухами щодо захисту до­вкілля, вирішення глобальних екологічних проблем, обумовлених світовою екологічною кризою. Екологічна криза, найперше, це криза діючих механізмів адаптації соціуму до навколишнього при­родного середовища. Постає нагальна потреба зміни вектора цієї взаємодії за допомогою реформи інститутів управління [2]. Йдеться

129

Про управління не лише економікою, а й усім історичним проце­сом, включаючи формування нових громадських та державних ін­ститутів, базових умов розвитку суспільства.

У Доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середови­ща “Наше спільне майбутнє” зазначено, що досягнення сталого ро­звитку потребує таких передумов: політична система, здатна забез­печити участь широкої громадськості у прийнятті рішень; економі­чна система, яка могла б забезпечити розширене виробництво та технічний прогрес на власній основі; соціальна система, здатна за­безпечити зняття напружень, що виникають за умов негармонійно­го економічного розвитку; система ефективного виробництва, зорі­єнтованого на збереження еколого-ресурсної бази; технологічна система, яка могла б стимулювати постійний пошук нових рішень; міжнародна система, що сприяла б усталеності торговельних та фінансових зв'язків; достатньо гнучка, здатна до самокорегування адміністративна система [3, с. 69].

Отже, потрібна нова модель, сформована на засадах сталого ро­звитку, що забезпечувала б досягнення консенсусу у взаємодії суб’єктів господарювання, держави та суспільства на стратегічну перспективу з урахуванням екологоорієнтованого світогляду, сус­пільних цінностей, основоположних політичних, економічних і етичних принципів, націлених на забезпечення високих стандартів і безпеки життя нинішнім та майбутнім поколінням людей.