Види саморегуляції

До певної міри умовно, всі заходи із саморегуляції можна поділити на такі види:

1. Стандартизація. Стандарти значно спрощують виробничу кооперацію, спрощують або взагалі уможливлюють розподіл праці між фірмами, і у багатьох випадках допомагають залучити клієнтів за рахунок спрощення та пришвидшення процедури покупки і мож­ливого оскарження. Це часто розглядається багатьма клієнтами як додаткова зручність - як, наприклад, уніфікація процедур надан­ня послуг у громадському харчуванні. Такі стандарти можуть бути неформальними (підприємства переймають найкращі практики одне в одного або наслідують лідерів галузі) або формалізованими (розробленими певною фірмою чи консорціумом, як, наприклад, у телекомунікаційній галузі чи ІТ). При цьому стандарти часто відіграють фактично роль сертифікатів безпеки чи навіть якості.

2. Сертифікація, акредитація та ліцензування. Наявність сертифікату якості чи/та безпеки навіть там, де це не вимагається законодавчо, допомагає просувати товар за рахунок зменшення інформаційної асиметрії між виробником (продавцем) та спожи­вачами. Тому багато виробників ідуть на добровільну сертифікацію своїх товарів, попри відчутну вартість таких послуг. Подібну функцію в деяких випадках відіграє членство у професійних асоціаціях (на­приклад, колегіях адвокатів чи асоціаціях незалежних бухгалтерів і аудиторів), які висувають кваліфікаційні вимоги до членів, та бе­руть на себе певну частку відповідальності за якість їхньої роботи. У США така недержавна асоціація навіть приймає іспити у медично­го персоналу, на основі яких уряд видає ліцензії на медичну практи­ку - діяльність, що несе в собі істотні ризики для життя та здоров’я споживачів.

3. Кодекси поведінки. Добровільно беручи на себе певні зобов’язання морального характеру, представники бізнесу підвищують довіру споживачів, покращують свій імідж в очах потенційних інвесторів, особливо дрібних, посилюють свої політичні позиції, а також у деяких випадках прямо знижують витрати - як, наприклад, підписуючи «кодекси доброчесності» при державних закупівлях.

4. Вирішення конфліктів. Певна група фірм може домови­тися про утворення механізмів для вирішення можливих конфліктів між її членами або зі споживачами на добровільних засадах. Такі механізми дозволяють у багатьох випадках розібратися швидше, де­шевше та більш фахово порівняно зі зверненням до звичайного суду. З огляду на неефективність і корумпованість судової системи, висо­ку вартість і довгі терміни очікування, такий механізм мав би попит і в Україні. У разі відмови від добровільного виконання рішення, саморегулівна організація може надавати підтримку постраждалій стороні у провадженні через звичайний господарський суд, рішення якого є більш обтяжливими.

Всі ці види об’єднує добровільність, яка, у свою чергу, є наслідком економічної доцільності - індивідуальної (як у випад­ку сертифікації якості) чи групової. Тому вартість дотримання регуляцій покривається вигодами, і не повинна розглядатися як збільшення навантаження на бізнес.

Окремим випадком є саморегуляція з передачею державних функцій як замінник або доповнення до обов’язкової державної регуляції. Оскільки бізнес вдається до неї примусово, цілком мож­ливо, що вартість для нього перевищуватиме вигоди. Але у цьому випадку треба порівнювати таку вартість із вартістю суто держав­ного адміністрування. Якщо вона зрештою виявляється меншою, то є сенс застосовувати гібридну схему. Втім, при цьому треба зва­жати, що можливе формування картельних структур під виглядом саморегулівних організацій є також економічно доцільним для підприємців та юридичних осіб, що вже працюють на певному рин­ку, тому вони ймовірно готові піти на це добровільно. Водночас, для суспільства в цілому такі структури є шкідливими.