Запрошуємо розробників корисного устаткування до співпраці

Виробнича підприємницька діяльність

Підприємництво - надзвичайно багатопрофільний вид економіч­ної діяльності, що охоплює практично всі галузі системи господарю­вання. Кожна з ланок має характерні особливості, розрізняється змістом бізнес-операцій, засобами їх проведення. Підприємницька діяльність може здійснюватись у виробництві, торгівлі, посередництві, наданні фінансових послуг, страхуванні, будівництві, громадському харчуванні, туризмі, готельному господарстві, наданні побутових, консалтингових, транспортних послуг та ін.

Обмірковуючи свою бізнес-ідею щодо створення власної справи, початківцю потрібно обрати найбільш привабливий напрямок, тобто таку ринкову нішу, де успішніше забезпечується реалізація товару чи послуги, беручи до уваги вкладені ресурси у бізнес та їхню віддачу (окупність вкладів). Це питання дуже важливе, тому підприємцю до­цільно розв’язати його ще до складання установчих документів та про­ведення державної реєстрації.

При виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності слід враховувати такі критерії (фактори), зокрема:

• вид товару, який пропонується на ринок, його якість, асор­тимент;

• споживчий попит на товар або послугу;

• фінансові можливості підприємця, наявність матеріальних, тру­дових ресурсів;

• існуючий економічний стан у даній сфері бізнесу, рівень роз­витку конкуренції;

• досвід роботи підприємця, його кваліфікацію;

• перспективність виду підприємницької діяльності, можливості одержання достатнього прибутку.

Пріоритетне значення з огляду на загальнодержавні (національні) інтереси має підприємницька діяльність у виробничій сфері. Це найбільш перспективний та інвестиційно привабливий шлях до справ­жнього успіху, хоча він більш складний, потребує залучення різних фак­торів виробництва, характеризується більш тривалим періодом від за­родження бізнес-ідеї до реалізації виробленої продукції та отримання економічного ефекту. Результати дослідження зарубіжних економістів свідчать про те, що серед промислових видів бізнесу швидкозростаю - чими напрямками є: виробництво комп’ютерів, оргтехніки, упаковки, фармацевтичних товарів, засобів зв’язку.

Можливо, початківець не хоче займатися виробництвом. Існують й альтернативні рішення. Так, великою популярністю користуються такі види бізнесу: організація кафе, барів, магазинів роздрібної торгівлі, стоянок для автотранспорту, надання посередницьких послуг з неру­хомістю, автосервіс, продаж і обслуговування комп’ютерів, підключен­ня їх до мережі Інтернет, туристичне обслуговування, будівництво жи­лих будинків поліпшеного планування, ремонт офісів та квартир. Міжнародна практика підтверджує досить високий відсоток виживан­ня цих видів бізнесу та наявність попиту з боку клієнтів.

Виробниче підприємництво — це діяльність, яка безпосередньо по­в’язана з виробництвом продукції, робіт, послуг, інформації для подаль­шої реалізації покупцям, споживачам.

Мета — одержання прибутку в результаті продажу виробленої про­дукції, виконаних робіт, послуг. Виробнича підприємницька діяльність розрізняється за формами та видами (рис. 2.1).

Існують дві форми виробничого підприємництва:

1. Традиціоналістськепідприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачання на ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносно стабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.

2. Інноваційне підприємництво. Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій. Результатом такої організації виступає новий (раніше не існуючий) товар або товар з принципово новими характеристиками, властивостями або навіть сферами викори­стання. Практика виробничої підприємницької діяльності у будь-якій формі включає в себе елементи інноваційного процесу.

Види виробничої підприємницької діяльності:

• основні;

• допоміжні.

До основних відносять види виробничої підприємницької діяль­ності, результатом яких є виробництво товару, готового до споживан­ня (виробничого або індивідуального). Функція виробництва є для підприємця провідною.

Серед допоміжних розрізняють види підприємницької активності, які обслуговують, супроводжують виробництво (наприклад, іннова­ційна, науково-технічна, інформаційна, інжинірингова, конструк­торська, консультаційна, маркетингова, лізингова діяльність, виробни­че споживання товарів та послуг, збут продукції).

Виробнича підприємницька діяльність

Рис. 2.1. Виробниче підприємництво та його складові

Підприємець-виробник має тісний зв’язок з покупцем (спожи­вачем), для якого призначений вироблений товар. Успіх досягається за поєднанням інтересів двох сторін (рис. 2.2).

Виявлений інтерес споживача

Виробнича підприємницька діяльність

Рис. 2.2. Можливі способи поєднання інтересів підприємця-виробника

Та споживача

Існують два способи відношення підприємця-виробника до спо­живача.

1. Виявлення інтересу споживача. Це результат вивчення під­приємцем очевидних, але не задоволених потреб споживача, які мож­на задовольнити через розвиток підприємницької активності (наприк­лад, виробляється обмежена кількість дитячих іграшок або не вироб­ляються дешеві іграшки). Такий підхід можливий для підприємця в умовах наявності товарного дефіциту, характерного для суспільства з низьким рівнем соціально-економічного розвитку. Дії підприємця: оперативне виробництво тих товарів, яких не вистачає для заповнення ринкової ніші.

2. Нав ’язування споживачу інтересу підприємця. Це результат діяль­ності підприємця щодо виявлення неусвідомленого інтересу спожива­ча. Така підприємницька активність пов’язана з рішенням та готовні­стю підприємця виробляти нові товари, нетрадиційні для споживчого ринку.

Здійснення виробничого підприємництва пов’язане з необхідністю придбання або використання факторів виробництва. Це основні та обо­ротні засоби, робоча сила, фінансові ресурси, інформація, природні ресурси, підприємливість.

Основними етапами виробничого підприємництва є: обгрунту­вання ідеї виробництва конкретного товару (послуги); маркетингове дослідження та проведення попередніх підприємницьких розрахунків (виявлення споживчого попиту, аналіз кон’юнктури ринку, визначен­ня обсягу виробництва та асортиментної структури, потреби у фінан­сових ресурсах, точки беззбитковості виробництва); придбання або оренда устаткування; пошук постачальників та покупців, укладання з ними договорів; організація товаропостачання; реалізація виробленої продукції та маркетингова підтримка збуту; визначення результатив­ності виробничої діяльності.

Розглянемо загальну схему виробничого підприємництва (рис. 2.3).

Для того, щоб виробити продукцію, підприємцю необхідні оборотні активи у вигляді матеріалів, сировини, напівфабрикатів (30б). За прид­бання для виробничого процесу оборотних активів підприємець спла­чує їх власникам грошові суми (Го6), шо залежить від кількості матері­альних засобів та цін на них.

Далі для виробничої діяльності потрібні основні активи (3^.) у ви­гляді робочих приміщень, машин, устаткування, інструментів, при­борів. Якщо у підприємця їх немає, то потрібно їх придбати або орен­дувати на певний період. За придбання для виробництва основних ак­тивів (3^) підприємець вимушений сплатити їх власникам грошову суму (Гтс). Це буде залежати від видута кількості потрібних для виробництва основних засобів та цін на них, а при орендних відносинах — від строку використання.

Виробнича підприємницька діяльність

Умовні позначення:

3^ - оборотні активи (матеріали, сировина, напівфабрикати та ін.);

- сума коштів за придбання оборотних активів;

З,* ~ основні активи (виробничі приміщення, машини, устаткування та

Ін.);

Рс - робоча сила;

Гр - сума коштів за використання робочої сили (витрати на оплату праці робітників);

Т - реалізація виробленого товару;

Гп - належна сума від продажу товару;

- сума коштів за придбання основних активів.

Рис. 2.3. Загальна схема виробничого підприємництва

Виробництво вимагає також залучення підприємцем робочої сили (Рс). В більшості це наймані робітники, оплата праці яких буде залежа­ти від кількості працюючих, розміру заробітної плати, тривалості ро­бочого часу. Витрати підприємця на оплату праці позначаються Гр. У процесі виробничого підприємництва можуть мати місце й інші витра­ти (наприклад, придбання інформації, ремонт приміщення і устатку­вання, витрати на зберігання та транспортування матеріалів і готової продукції, на послуги зв’язку та ін.).

Виробниче підприємництво завершується випуском товару Т, який продається підприємцем покупцю. У результаті він одержує від покуп­ця належну суму від продажу товару Гп. Завдання підприємця полягає у тому, щоб виробництво було рентабельним, тобто доход Гп перевищу­вав витрати Г^, Г^, Гр, додаткові витрати і податки. У цьому полягає сутність виробничої підприємницької операції.

Основними принципами раціональної організації основного ви­робництва у сучасних умовах науково-технічного прогресу є: спеціалі­зація процесу (робочих місць), пропорційність, ритмічність, безпе­рервність, паралельність, мінімізація часу.

Спеціалізація процесу (робочих місць) — це скорочення кількості найменувань робіт, операцій на кожному робочому місці. Якщо за од­ним виробничим підрозділом закріплені різноманітні операції, то ви­робничий процес потребує постійних переналадок, перебудов, що зав­жди призводить до зростання втрат часу. Зниженню втрат при цьому сприяє стандартизація та уніфікація виробів та їхніх складових частин, які сприяють стабілізації вимог виробництва та підвищенню рівня організації загального процесу за рахунок підвищення масовості випус­ку продукції.

Принцип пропорційності організації виробничого процесу — це рівна пропускна спроможність усіх виробничих підрозділів як основ­них, так й допоміжних, а у рамках цехів - рівна пропускна спроможність ділянок та ліній, груп обладнання та робочих місць.

Рівна пропускна спроможність основних цехів передбачає, що вони можуть випускати продукцію у номенклатурі, кількості та у строки, що відповідають вимогам комплектного і рівномірного випуску підприєм­ством готової продукції згідно із замовленням.

Пропускна спроможність допоміжних цехів повинна відповідати пропускній спроможності основних цехів. Так, основному цеху по­трібно отримувати від інструментального цеху ріжучий, вимірювальний інструмент у номенклатурі, кількості та за строками, обумовленими вимогами основного виробничого процесу. Діяльність обслуговуючих господарств повинна забезпечувати безперервну та ритмічну роботу

Основних і додаткових цехів. Недотримання принципу пропорційності є причиною виникнення диспропорцій, коли пропускна спроможність деяких підрозділів або окремих робочих місць стає недостатньою для виконання виробничих завдань. Економічне значення принципу про­порційності полягає утому, щоб забезпечити безперервну та ритмічну роботу усіх підрозділів підприємства.

Ритмічність виробництва — це періодичність повторення вироб­ничого процесу через певні відрізки часу на усіх його стадіях. Порядок повторення виробничого процесу визначається ритмом запуску та рит­мом випуску продукції. Неритмічна робота призводить до значних ви­робничих втрат: простою обладнання, зниження продуктивності праці, підвищення собівартості продукції, що випускається.

При організації виробничого процесу необхідно дотримуватись принципу безперервності, що означає ведення роботи без будь-яких перерв або зведення їх до мінімуму. За рахунок цього забезпечується краще використання виробничих потужностей, скорочується трива­лість циклу виготовлення продукції.

При організації виробничого процесу також необхідно враховувати принцип паралельності, тобто одночасне виконання окремих частин виробничого процесу. Так, однакові операції можуть одночасно вико­нуватись на декількох робочих місцях. Паралельно можуть здійснюва­тись й суміжні операції з обробки партії деталей.

При організації виробничого процесу необхідно дотримуватись також принципу мінімізації часу, тобто забезпечення найкоротшого шляху проходження предметів праці по усім стадіям виробничого про­цесу: від запуску у виробни цтво вихідних матеріалів до випуску готової продукції та її складування. Мінімізація часу дозволяє скоротити три­валість виробничого циклу та зменшити витрати на використання між - операційних транспортних операцій.

Підвищити ефективність виробництва можна при тому ж тех­нічному рівні станків і механізмів, при тих же технологічних процесах за рахунок випуску виробів з уніфікованих і нормалізованих вузлів, де­талей, що створює умови для серійного (масового) запуску їх у вироб­ництво. Результативність виробництва підвищується також завдяки роз­міщенню обладнання за потоком руху предметів у виробничому про­цесі, скороченню міжопераційних маршрутів переміщення напівфабрикатів, деталей. Створення такої раціональної організації виробництва не вимагає великих додаткових інвестицій, але підвищує продуктивність праці, скорочує виробничий цикл, знижує собівартість продукції, і на цій основі забезпечує зростання прибутку та підвищен­ня рентабельності виробництва.

Раціональна організація виробництва стає все більш активним фактором технічного прогресу, сприяє не тільки кращому викорис­танню техніки, але й обумовлює ряд змін у техніці та технології. У свою чергу технічний прогрес різко піднімає роль і значення організації ви­робництва. Постійно ускладнюється виробництво, все різноманітні­шими стають вироби, що випускаються сучасними виробничими підприємствами. Продукція стає дедалі складною, багатофункціональ­ною, складається з різних складових конструктивних елементів. Це підвищує вимоги до точності зборки, налагодження виробничого про­цесу.

Значення удосконалення організації виробництва полягає й утому, що технічний прогрес призводить до все більш частих змін видів та мо­делей виробів, які випускаються. Традиційні (існуючі) моделі продукції вже можуть застарівати з розвитком науково-технічного прогресу, по­силенням конкуренції, закінченням життєвого циклу товару. У зв’язку з цим проблема гнучкості, переоснащення, модернізації виробництва стає важливою економічною проблемою, яка потребує залучення до­даткових капіталовкладень, державної підтримки.

Удосконалення організації виробництва — це проблема розробки системи заходів, що забезпечують найбільш ефективне поєднання про­цесів праці і матеріальних елементів виробництва у просторі та у часі. Методи організації виробництва на підприємстві значною мірою виз­начають можливість ефективного використання існуючої техніки і тех­нологій. Щоб забезпечити при наявних кадрах і матеріальних елемен­тах виробництва максимальну продуктивність і найбільший економіч­ний ефект, нова техніка та технологія повинні поєднуватись з раціональною організацією виробництва.

Удосконалення організації виробничого підприємства та підви­щення його ефективності передбачає:

• розподілення виробничого процесу на окремі операції та зак­ріплення їх за певними цехами, ділянками та робочими місця­ми;

• розміщення на площах цехів і виробничих ділянках обладнання з відповідною розстановкою робітників;

• визначення порядку переміщення предметів праці за фазами і окремими операціями виробничого процесу;

• оперативне керівництво і контроль за проведенням виробничого процесу на підприємстві та його підрозділах;

• впровадження прогресивних технологій для підвищення про­дуктивності праці, забезпечення випуску конкуренто­спроможної продукції; оперативна реалізація заходів щодо удосконалення організації виробництва на тих ділянках, де нор­мальний хід виробничого процесу порушується.

У сучасних умовах підвищується значення інноваційного під­приємництва як процесу створення та комерційного використання техніко-технологічних нововведень. Як правило, основою підприємницької діяльності є нововведення в області продукції або послуг, що дозволяє створити новий ринок, задовольнити нові по­треби. Інновації слугують специфічним інструментом підприєм­ництва.

Отже, інноваційне підприємництво — це особливий новаторський процес створення чогось нового, механізм господарювання, в основі якого лежить постійний пошук нових можливостей, орієнтація на інно­вації.

Необхідність формування інноваційного підприємництва в Україні обумовлена:

• посиленням інтенсивних факторів розвитку виробництва, які сприяють застосуванню науково-технічного прогресу в усіх сферах економічної діяльності;

• вирішальною роллю науки у підвищенні ефективності розробки і впровадження нової техніки;

• необхідністю суттєвого скорочення строків створення, освоєння нової техніки, підвищення технічного рівня виробництва;

• розвитком масової творчості винахідників та раціоналіза­торів;

• підвищенням витрат та погіршенням економічних показників підприємств, швидким старінням техніки і технології.

Сучасна економічна наука виділяє три основні види інноваційного підприємництва:

1. Інновація продукції. Це процес оновлення внутрішнього потенці­алу підприємства, що забезпечує виживання фірми, підвищення обся­гу прибутку, розширення частки на ринку, утримання клієнтури та рин­кового становища, створення нових робочих місць, підвищення пре­стижу.

2. Інновація технології. Це процес оновлення виробничого потен­ціалу, спрямований на зростання продуктивності праці і економію енергії, сировини та інших ресурсів, що у свою чергу дає можливість збільшити обсяг прибутку фірми, удосконалити техніку безпеки, про­вести заходи щодо захисту навколишнього середовища, ефективно ви­користовувати інформаційні системи.

3. Соціальні інновації. Це загальний процес планомірного покращан­ня гуманітарної сфери підприємства. Застосування інновації такого роду розширює можливості на ринку робочоїсили, мобілізує персонал підприємства для досягнення поставлених цілей, зміцнює довіру до соціальних-зобов’язань підприємства перед працівниками та суспіль­ством в цілому.

Таким чином, інноваційне підприємництво передбачає створення і виробництво науково-технічної продукції, товарів, робіт, інформації, духовних (інтелектуальних) цінностей, що підлягають подальшій реа­лізації покупцям, споживачам.

Фундаментальним принципом економічної стабільності будь-яко - го виробничого підприємства і країни в цілому є постійне здійснення інноваційної діяльності, створення нової конкурентоспроможної про­дукції, впровадження прогресивної технології. Відмова від інноваційної діяльності неминуче призведе до втрати гнучкості та конкурентоспро­можності, банкрутства підприємств, нездатності діяти у ринкових умо­вах.

Інноваційне підприємництво пов’язане з вкладом інвестицій у ство­рення та використання нової науково-технічної продукції з метою от­римання прибутку та соціального забезпечення. Ця форма підпри­ємництва має підвищений ризик, обумовлений новизною, творчим ха­рактером науково-технічної роботи, можливістю отримання як позитивного, так і негативного результату. Саме тому інноваційне підприємництво у розвинутих країнах носить назву — венчурний (ри - зиковий) бізнес.

Розглянемо типову схему інноваційного підприємництва (рис. 2.4).

Зоб

подпись: зоб

Власник*

Оборотни;

Засобів

подпись: власник*
оборотни;
засобів

>

Гр

К

1

Рс

Г

Інноваційний |

Підприємець В

Т

*

К

3*

Гос

>

Г

Власник науково - технічного, виробничого персоналу, робочої сили

Власники

Основних

Засобів

Г„

Покупці науково - технічної продукції

L

(товару, посшугиу

Рис. 2.4. Принципова схема інноваційного підприємництва

Для освоєння та виготовлення нового виду товару (продукції, по­слуги) підприємцю необхідні оборотні засоби у вигляді матеріалів, енергії для забезпечення їх обробки, комплектуючі вироби, напів­фабрикати. Необхідні матеріали (3^) підприємець купує у власників оборотних засобів, сплачуючи їхню вартість (Г^). Для виробництва на­уково-технічної продукції (товару, послуги) підприємцю потрібні та­кож основні засоби (3^) у вигляді споруд, приміщень, спеціального обладнання, оснащення, інструментів. Підприємець може придбати їх у власників або орендувати. Для цього необхідно сплатити грошову суму (Г^), розмір якої залежить від видута кількості потрібних для діяльності основних засобів та їхньої вартості. Крім того, для здійснення іннова­ційного процесу підприємцю слід залучити науково-технічні кадри, ви­робничий персонал, тобто робочу силу (Рс), витрачаючи на це певні грошові ресурси (Гр). Результатом інноваційної діяльності виступає го­товий товар (продукція, послуга). Цей товар (Т) підприємець реалізує покупцеві інноваційної продукції за ціною продажу (Гп), яка включає витрати на виробництво та прибуток підприємця-новатора.

Інноваційне підприємництво як процес на шляху створення това­ру-новинки включає такі послідовні стадії:

1) формування інноваційних ідей;

2) відбір найбільш перспективних ідей;

3) детальна розробка задуму та його експертна оцінка;

4) розробка усіх деталей обраної найбільш перспективної ідеї (інно­ваційного проекту);

5) експертна оцінка інноваційного проекту;

6) експериментальне виробництво товару-новинки та випробу­вання його в умовах ринку;

7) коректування процесу виробництва;

8) початок масового виробництва нового товару та його просування на ринок для задоволення потреб покупців.

На розвиток інноваційних процесів впливають фактори еконо­мічного, технологічного, правового, організаційно-управлінського, соціально-психологічного і культурного характеру (табл. 2.1).

У чому полягають особливості економічних умов існування та роз­витку інноваційної діяльності в сучасних умовах?

У 80-90 рр. у країнах з розвинутими ринковими відносинами ви­никли нові тенденції розвитку інноваційного підприємництва, зокре­ма:

1) активізація малого бізнесу, венчурних фірм;

2) з’явився новий різновид фінансового капіталу - венчурний ка­пітал;

3) виникла широка мережа технопаркових структур, що стали організаційними формами інноваційного підприємництва;

4) у розвинутих країнах поряд з проведенням державної науково - технічної політики створена державна система економічного стимулю­вання і підтримки венчурного бізнесу.

У розвитку інноваційного підприємництва підвищується значен­ня малих підприємств, успіх якиху даній сфері обумовлюється такими причинами:

• поглиблення спеціалізації при проведенні наукових розробок призводить до того, що деякі малі фірми спроможні навіть конкурувати з великими компаніями, маючи обмежений обсяг фінансових ресурсів;

• малі підприємства займаються розробками і освоєнням інно­вацій у тих областях, які вважаються для великих фірм або неперспективними, або високоризиковими;

• на відміну від великих фірм малі підприємства охоче беруться за розробку та освоєння оригінальних нововведень;

Таблиця 2.1

Фактори, що впливають на розвиток інноваційного підприємництва

Група

Факторів

Стимулюючі

Стримуючі

Економічні,

Технологічні

Формування резерву фінансових, матеріаль­но-технічних ресурсів, прогресивних техноло­гій; наявність ринкової та науково-технічної інфраструктури; матеріа­льне заохочення за інноваційну діяльність

Обмеженість коштів для фінансування інвестиційних проектів, недостатній рівень розвитку матеріально-техніч­ної та науково-технічної бази; застаріла технологія; відсутність резервних потуж­ностей, домінування інтересів поточного виробництва

Правові

Законодавчі акти (пільги), що стимулюють інноваційні процеси, державна підтримка інновацій через програ­ми, спеціальні фонди

Обмеження з боку антимоно - польного, податкового, амортизаційного, патентно - ліцензійного законодавства

Організаційно-

Управлінські

Г нучкість організацій­них структур, демокра­тичний стиль управлін­ня, інформованість, стратегічне планування, децентралізація, форму­вання цільових груп фахівців з питань іннова­цій, залучення робітни­ків у процес висунення новйх бізнес-ідей

Ускладнення існуючих орга­нізаційних структур, надмір­на централізація, авторитар­ний стиль управління, обме­женість інформаційного забезпечення, відомча замкнутість, орієнтація на існуючі ринки та коротко­строкові цілі, труднощі між­галузевих і міжфірмових взаємодій

Соціально - психологічні і культурні

Матеріальне та моральне заохочення, громадське визнання досягнень, можливість самовира­ження і самореалізації, створення умов для творчої діяльності, сприятливий клімат у трудовому колективі

Протидія усьому новому і прогресивному, невпевне­ність, невизначеність, невдачі та збитки при реалізації нової ідеї, небажання брати на себе відповідальність за кінцеві результати інноваційної діяльності

• у великих організаціях, як правило, розробкою, впровадженням, виробництвом та збутом нової наукомісткої продукції займа­ються окремі спеціалізовані підрозділи, так само і відпові­дальність за кожний етап переходить від одних груп до інших, тоді як у малих підприємствах усі ці етапи інноваційного про­цесу об’єднуються під керівництвом однієї особи, що приско­рює отримання кінцевого результату інноваційної діяльності;

• виробничу діяльність малих інноваційних підприємств відрізняє їх вузька предметна спеціалізація, що передбачає концентра­цію зусиль і засобів на заключних стадіях створення нововве­день і на перших етапах розповсюдження. Це означає, що фак­тично підприємство починає науково-виробничу діяльність відразу з дослідно-конструкторських розробок, мета яких—до­сягти високої технологічності виробів та швидко налагодити його промислове виготовлення;

• рівень витрат на науково-дослідні та конструкторські роботи у малих високотехнологічних підприємствах нерідко у декілька разів перевищує аналогічний показник великих організацій, що сприяє їх більш швидкій і ефективній появі на ринку інновацій.

Венчурні фірми — це невеликі інноваційні підприємства, але дуже гнучкі, ефективні суб’єкти господарювання, які створюються з метою апробації, доробки, доведення до промислової реалізації “ризикових” інновацій. У деяких випадках венчурні фірми можуть виступати як тим­часові організаційні структури, які створюються для розв’язання конк­ретної проблеми.

Ці підприємства характеризуються високою активністю, що пояс­нюється прямою особистою зацікавленістю робітників фірми і парт­нерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній реалізації розроб­леної ідеї, технології, винаходу. Найбільше розповсюдження венчури отримали у наукомістких галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженерних розробок.

Венчурний бізнес має такі переваги: призводить до створення но­вих життєздатних господарюючих одиниць, впливає на усю традиційну структуру ведення наукових досліджень та спричиняє структурні зміни в суспільному виробництві країни; підвищує зайнятість висококвалі­фікованих спеціалістів; сприяє технічному переоснащенню традицій­них галузей економіки; стимулює діяльність великих корпорацій з удос­коналення механізму управління та організації праці; показує, що орі­єнтація на довгострокові цілі вимагає концентрації венчурного капіталу.

Головними складовими венчурного капіталу є не державні кошти, а вільні фінансові ресурси великих компаній, комерційних організа­цій. На відміну від великих компаній, венчурні фірми мають менший обсяг витрат, менший фінансовий ризик при отриманні негативного результату, а також можливість залучення більш потужних підприємств до інноваційної діяльності при успішному завершенні наукових дослі­джень та початку стадії промислового освоєння нових розробок.

Нині на венчурний бізнес припадає чотири п’ятих усіх винаходів та нововведень. Венчурні фірми створюються на договірних засадах на кошти, отримані шляхом об’єднання, як правило, декількох юридич­них або фізичних осіб, або на кредити чи вклади великих компаній, банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність таких умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспіль­ної потреби у реалізації проекту; підприємця, здатного на основі перс­пективної ідеї організувати нову фірму; “ризикового” капіталу для фінансування.

На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчур­ний бізнес має такі характерні особливості:

• фінансові ресурси вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, відповідно, інвесто­ри йдуть на значний ризик. У випадку невдачі вони можуть втра­тити чимало коштів. Таке “ризикове” вкладання коштів підприємцями обумовлюється їхньою вірою в успіх венчурно­го бізнесу, відсутністю умов для власних досліджень та комер­ційної реалізації перспективноїтехнології;

• участь інвестора в статутному капіталі фірми (як правило, част­ка не перевищує 50%), тобто “ризиковий” капітал розміщуєть­ся не як кредит, а у вигляді пайового внеску в статутний капітал фірми. Інвестори мають право на отримання прибутку підприє­мства, що фінансується;

• активна позиція інвестора в управлінні фірмою, у яку вкладе­ний капітал, оскільки він особисто зацікавлений в успіху вен­чурного підприємства. У зв’язку з цим ризикові інвестори час­то не обмежуються вкладанням коштів, а надають різні уп­равлінські, консультаційні та інші ділові послуги венчурній фірмі, але при цьому не втручаються в оперативне керівництво її діяльністю.

Венчурні фірми можуть створюватись у двох організаційних фор­мах: самостійні венчурні фірми та фірми, які входять до структурного
середовища великих компаній (підрозділи корпорацій). Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом компанії, і його діяльність контролюється керівником.

Обсяг венчурного капіталу у США до початку 90-х рр. перевищу­вав 30 млрд дол., у країні функціонувало біля 200 компаній венчурного капіталу. Для сприяння їхній діяльності була створена Національна асо­ціація венчурного капіталу США. Венчурний бізнес у цій розвинутій державі сконцентрований у найбільш наукомістких галузях: у вироб­ництві напівпровідників, комп’ютерів, програмного забезпечення. Ре­зультатом діяльності венчурів стали такі вироби, як целофан, кулькова авторучка, вертоліт, турбореактивний двигун, кінескоп, інсулін, коль­орова фотозйомка і фотодрук, ксерографія, мікропроцесор та ін.

У Західній Європі швидко розвивається ринок венчурного капіта­лу у Голландії, Німеччині, Італії.

Сучасні венчурні підприємства є мобільними структурами, для яких притаманна висока та цілеспрямована активність. Це пояснюється, у першу чергу, прямою особистою зацікавленістю робітників підприєм­ства та інвесторів у швидкій успішній реалізації ідеї (технології, об’єкта, винаходу), що розробляється, причому з мінімальними витратами. За темпами доведення розробки до комерційної реалізації проекту вен­чурні (малі інвестиційні) фірми можуть навіть конкурувати з великими промисловими компаніями.

Особливу роль серед структур, що підтримують розвиток інно­ваційної діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетво­рюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелекту­альні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. Технопаркові структури можуть розрізнятись за структурою та обсягом вхідних ресурсів і вихід­них послуг, розміщуватись в одній невеликій будівлі і надавати 2-3 види послуг до технополісів або регіонів науки, що займають значний простір і є складними регіональними економічними комплексами з інновацій­ною орієнтацією.

Залежно від складності та масштабності інноваційної діяльності існують такі види технопаркових структур:

• інкубатор;

• технологічний парк;

• технополіс;

• регіон науки і технологій.

Інкубатор — це центр допомоги новостворюваним підприємствам, який є багатофункціональним комплексом, орієнтованим на реаліза-

7

97

подпись: 97А. М. Вииоградська

Цію широкого спектру інноваційних послуг. Він може займати одну або декілька будівель.

Інкубатори надають початківцям доступні за цінами приміщення в оренду, консультаційні послуги, допомогу в управлінні. Фахівці ви­сокої кваліфікації забезпечують координацію ділових операцій, за спри­янням інкубатора відкриваються можливості отримання банківських кредитів та інших джерел фінансування. Іноді й самі інкубатори нада­ють капітал новостворюваним фірмам, що обслуговуються. Інкубато­ри, у свою чергу, отримують фінансову підтримку від приватних інвес­торів, державних і некомерційних організацій, навчальних закладів.

Фірма-клієнт залежно від її технологічного профілю користується набором послуг інкубатора. Інкубаційний період новостворюваного підприємства-клієнта, як правило, 2-3 роки (рідше 4-5 років). По за­вершенні цього строку вона залишає інкубатор і починає самостійну діяльність.

Таким чином, інкубатори створюють сприятливий мікроклімат для початківців, дозволяють уникнути багатьох помилок та можливих втрат на шляху входження у бізнес. Бізнес-інкубатори як юридично і госпо­дарчо самостійні прибуткові організації насамперед займаються розвит­ком незалежних суб’єктів господарювання, а не виробництвом конк­ретної товарної продукції.

Технологічний парк — це велика технопаркова структура, яка є нау­ково-виробничим територіальним комплексом. Головне завдання — формування максимально сприятливого середовища для розвитку ма­лих наукомістких фірм-клієнтів. Структурною одиницею технопарку є центр, а до складу найбільш важливих центрів відносяться: дослідниць­кий, науково-технологічний, маркетинговий центри, інкубатор, про­мислова зона, центр навчання. Кожен з вищеназваних центрів реалізує спеціалізований набір послуг (наприклад, проведення дослідницьких робіт, перепідготовка спеціалістів за певним технологічним напрям­ком). Підставою для отримання доступу того чи іншого підприємства в технопарк є використання у виробництві новітніх технологій.

Технопарк — комплекс юридично і економічно самостійних, фун­кціонально об’єднаних навколо великого центру наукових, проектно - конструкторських, технологічних, освітніх, фінансових, інформаційних та інших закладів і промислових підприємств (переважно малих і се­редніх) із спільним використанням земельної ділянки та інфраструк­тури, діяльність яких скоординована єдиним інноваційним процесом. Світовий досвід свідчить, що рівень корисної дії технопарків із засну­ванням молодих інноваційних фірм досить великий. Вони випускають з-під свого даху близько 80% міцних малих фірм від загальної кількості, що приймаються до технопарків.

Технополіс — це науково-виробнича структура, створена на базі ок­ремого міста, в економіці якого значну роль відіграють технопарки та інкубатори. Нові товари і технології, розроблені у наукових центрах, використовуються для рішення усього комплексу соціально-економі­чних проблем міста. Технополіси можуть бути утворені як на основі нового будівництва міст, так і на базі реконструйованих. Особливістю технополісу порівняно з технопарком є наявність житлової зони.

Регіон науки і технологій охоплює значну територію, межі якої збіга­ються з межами цілого адміністративного району.

В економіці такого району велику роль відіграє інноваційна діяльність, яка підтримується технопарковими структурами. Науково - виробничий комплекс — єдине ціле, оскільки нові технології, що ство­рюються у наукових центрах, відразу впроваджуються у виробничому секторі. У регіоні науки і технологій функціонують великі наукові зак­лади і промислові підприємства, що спеціалізуються на виробництві наукомісткої продукції. У цей комплекс входять також виробнича і по­бутова інфраструктура, малий і середній бізнес, фонди і фінансові інсти­тути, зони відпочинку, культурні заклади та ін. На перспективність та­кого регіону впливають природні умови. Регіон науки і технологій може включати у себе технополіси, технопарки, інкубатори, а також широку інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність.

Суть технопаркових структур — створення особливої інфра­структури, у тому числі інкубаторів інноваційного бізнесу, консал­тингових, інформаційних, сервісних та інших фірм, що забезпечує зв’я­зок наукового центру та бізнесу, породжує і підтримує на стартовому етапі малі високотехнологічні підприємства, сприяє прискореній пе­редачі інновацій на ринок за участю їх розробників.

Головними напрямками державної політики, спрямованої на підвищення технічного рівня, поліпшення якості і відповідно конку­рентоспроможності продукції підприємств-виробників, повинні стати стимулювання інноваційної діяльності і забезпечення підприємств інформацією про новітню техніку та технології.

Стимулювання технологічного оновлення підприємництва поля­гає у державній фінансовій та організаційній підтримці інноваційної діяльності і може здійснюватись шляхом: надання допомоги у прове­денні досліджень та впровадженні інновацій; сприяння інтенсифікації

Трансферу технологій; надання консультаційних послуг у сфері інно­вацій та нових технологій; створення мережі технопарків і технополісів, використання сприятливого режиму інвестиційної та інноваційної діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах.

Державна фінансова підтримка та пільговий режим інноваційної діяльності повинні стати прискорювачами розвитку в Україні техно - паркових структур. Поряд із законодавчим, нормативним і методичним забезпеченнями суттєвого вдосконалення потребує організаційне за­безпечення процесу створення та функціонування технопарків. Розви­ток системи організаційних структур інноваційного типу слід здійсню­вати поетапно, за спеціально сформованою державною програмою, на основі використання чіткого механізму планування інноваційного підприємництва та зарубіжної практики.

З метою ефективного використання можливостей інноваційного підприємництва для розвитку національної економіки доцільно також:

• створити сприятливі умови та забезпечити захист інтересів ви­робничих підприємств, що здійснюють випуск конкурентоспроможної продукції; відпрацювати механізм дер­жавного фінансування інноваційної діяльності суб’єктів бізне­су у високотехнологічних та наукомістких галузях;

• вжити заходів щодо передачі на пільгових умовах суб’єктам ма­лого підприємництва, вільних виробничих державних площ, комунальних підприємств, обладнання та іншого майна; забез­печувати інформування підприємців щодо майна державних структур, яке пропонується до продажу або передачі в оренду;

• прискорити впровадження сучасних кредитно-інвестиційних механізмів розвитку підприємництва, зокрема, шляхом заохо­чення венчурного бізнесу;

• створити умови для використання підприємцями державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, науково-технічних розробок і технологій на умовах фінансово­го та оперативного лізингу;

• спростити процедуру відведення земельнихділянок, отримання дозволів на будівництво, реконструкцію та введення в експлу­атацію промислових об’єктів.

Додати коментар

Реквізити Майстерні своєї справи

Адреса і телефони:

Україна, Кіровоградська обл., м. Олександрія, вул. Куколівське шосе 5/1А,
тел./факс +38 (05235) 7 41 13,
+380 (68) 408 39 56 — будівельне обладнання, шлакоблочні вібропреси
+380 (50) 984 5 684 — будівельне обладнання, шлакоблочні вібропреси
+380 (67) 561 22 71 — решта обладнання
ICQ: 491675177
e-mail: msd@inbox.ru