Виробнича підприємницька діяльність
Підприємництво - надзвичайно багатопрофільний вид економічної діяльності, що охоплює практично всі галузі системи господарювання. Кожна з ланок має характерні особливості, розрізняється змістом бізнес-операцій, засобами їх проведення. Підприємницька діяльність може здійснюватись у виробництві, торгівлі, посередництві, наданні фінансових послуг, страхуванні, будівництві, громадському харчуванні, туризмі, готельному господарстві, наданні побутових, консалтингових, транспортних послуг та ін.
Обмірковуючи свою бізнес-ідею щодо створення власної справи, початківцю потрібно обрати найбільш привабливий напрямок, тобто таку ринкову нішу, де успішніше забезпечується реалізація товару чи послуги, беручи до уваги вкладені ресурси у бізнес та їхню віддачу (окупність вкладів). Це питання дуже важливе, тому підприємцю доцільно розв’язати його ще до складання установчих документів та проведення державної реєстрації.
При виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності слід враховувати такі критерії (фактори), зокрема:
• вид товару, який пропонується на ринок, його якість, асортимент;
• споживчий попит на товар або послугу;
• фінансові можливості підприємця, наявність матеріальних, трудових ресурсів;
• існуючий економічний стан у даній сфері бізнесу, рівень розвитку конкуренції;
• досвід роботи підприємця, його кваліфікацію;
• перспективність виду підприємницької діяльності, можливості одержання достатнього прибутку.
Пріоритетне значення з огляду на загальнодержавні (національні) інтереси має підприємницька діяльність у виробничій сфері. Це найбільш перспективний та інвестиційно привабливий шлях до справжнього успіху, хоча він більш складний, потребує залучення різних факторів виробництва, характеризується більш тривалим періодом від зародження бізнес-ідеї до реалізації виробленої продукції та отримання економічного ефекту. Результати дослідження зарубіжних економістів свідчать про те, що серед промислових видів бізнесу швидкозростаю - чими напрямками є: виробництво комп’ютерів, оргтехніки, упаковки, фармацевтичних товарів, засобів зв’язку.
Можливо, початківець не хоче займатися виробництвом. Існують й альтернативні рішення. Так, великою популярністю користуються такі види бізнесу: організація кафе, барів, магазинів роздрібної торгівлі, стоянок для автотранспорту, надання посередницьких послуг з нерухомістю, автосервіс, продаж і обслуговування комп’ютерів, підключення їх до мережі Інтернет, туристичне обслуговування, будівництво жилих будинків поліпшеного планування, ремонт офісів та квартир. Міжнародна практика підтверджує досить високий відсоток виживання цих видів бізнесу та наявність попиту з боку клієнтів.
Виробниче підприємництво — це діяльність, яка безпосередньо пов’язана з виробництвом продукції, робіт, послуг, інформації для подальшої реалізації покупцям, споживачам.
Мета — одержання прибутку в результаті продажу виробленої продукції, виконаних робіт, послуг. Виробнича підприємницька діяльність розрізняється за формами та видами (рис. 2.1).
Існують дві форми виробничого підприємництва:
1. Традиціоналістськепідприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачання на ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносно стабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.
2. Інноваційне підприємництво. Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій. Результатом такої організації виступає новий (раніше не існуючий) товар або товар з принципово новими характеристиками, властивостями або навіть сферами використання. Практика виробничої підприємницької діяльності у будь-якій формі включає в себе елементи інноваційного процесу.
Види виробничої підприємницької діяльності:
• основні;
• допоміжні.
До основних відносять види виробничої підприємницької діяльності, результатом яких є виробництво товару, готового до споживання (виробничого або індивідуального). Функція виробництва є для підприємця провідною.
Серед допоміжних розрізняють види підприємницької активності, які обслуговують, супроводжують виробництво (наприклад, інноваційна, науково-технічна, інформаційна, інжинірингова, конструкторська, консультаційна, маркетингова, лізингова діяльність, виробниче споживання товарів та послуг, збут продукції).
Рис. 2.1. Виробниче підприємництво та його складові |
Підприємець-виробник має тісний зв’язок з покупцем (споживачем), для якого призначений вироблений товар. Успіх досягається за поєднанням інтересів двох сторін (рис. 2.2).
Виявлений інтерес споживача Рис. 2.2. Можливі способи поєднання інтересів підприємця-виробника Та споживача |
Існують два способи відношення підприємця-виробника до споживача.
1. Виявлення інтересу споживача. Це результат вивчення підприємцем очевидних, але не задоволених потреб споживача, які можна задовольнити через розвиток підприємницької активності (наприклад, виробляється обмежена кількість дитячих іграшок або не виробляються дешеві іграшки). Такий підхід можливий для підприємця в умовах наявності товарного дефіциту, характерного для суспільства з низьким рівнем соціально-економічного розвитку. Дії підприємця: оперативне виробництво тих товарів, яких не вистачає для заповнення ринкової ніші.
2. Нав ’язування споживачу інтересу підприємця. Це результат діяльності підприємця щодо виявлення неусвідомленого інтересу споживача. Така підприємницька активність пов’язана з рішенням та готовністю підприємця виробляти нові товари, нетрадиційні для споживчого ринку.
Здійснення виробничого підприємництва пов’язане з необхідністю придбання або використання факторів виробництва. Це основні та оборотні засоби, робоча сила, фінансові ресурси, інформація, природні ресурси, підприємливість.
Основними етапами виробничого підприємництва є: обгрунтування ідеї виробництва конкретного товару (послуги); маркетингове дослідження та проведення попередніх підприємницьких розрахунків (виявлення споживчого попиту, аналіз кон’юнктури ринку, визначення обсягу виробництва та асортиментної структури, потреби у фінансових ресурсах, точки беззбитковості виробництва); придбання або оренда устаткування; пошук постачальників та покупців, укладання з ними договорів; організація товаропостачання; реалізація виробленої продукції та маркетингова підтримка збуту; визначення результативності виробничої діяльності.
Розглянемо загальну схему виробничого підприємництва (рис. 2.3).
Для того, щоб виробити продукцію, підприємцю необхідні оборотні активи у вигляді матеріалів, сировини, напівфабрикатів (30б). За придбання для виробничого процесу оборотних активів підприємець сплачує їх власникам грошові суми (Го6), шо залежить від кількості матеріальних засобів та цін на них.
Далі для виробничої діяльності потрібні основні активи (3^.) у вигляді робочих приміщень, машин, устаткування, інструментів, приборів. Якщо у підприємця їх немає, то потрібно їх придбати або орендувати на певний період. За придбання для виробництва основних активів (3^) підприємець вимушений сплатити їх власникам грошову суму (Гтс). Це буде залежати від видута кількості потрібних для виробництва основних засобів та цін на них, а при орендних відносинах — від строку використання.
Умовні позначення: 3^ - оборотні активи (матеріали, сировина, напівфабрикати та ін.); - сума коштів за придбання оборотних активів; З,* ~ основні активи (виробничі приміщення, машини, устаткування та |
Ін.);
Рс - робоча сила;
Гр - сума коштів за використання робочої сили (витрати на оплату праці робітників);
Т - реалізація виробленого товару;
Гп - належна сума від продажу товару;
- сума коштів за придбання основних активів.
Рис. 2.3. Загальна схема виробничого підприємництва
Виробництво вимагає також залучення підприємцем робочої сили (Рс). В більшості це наймані робітники, оплата праці яких буде залежати від кількості працюючих, розміру заробітної плати, тривалості робочого часу. Витрати підприємця на оплату праці позначаються Гр. У процесі виробничого підприємництва можуть мати місце й інші витрати (наприклад, придбання інформації, ремонт приміщення і устаткування, витрати на зберігання та транспортування матеріалів і готової продукції, на послуги зв’язку та ін.).
Виробниче підприємництво завершується випуском товару Т, який продається підприємцем покупцю. У результаті він одержує від покупця належну суму від продажу товару Гп. Завдання підприємця полягає у тому, щоб виробництво було рентабельним, тобто доход Гп перевищував витрати Г^, Г^, Гр, додаткові витрати і податки. У цьому полягає сутність виробничої підприємницької операції.
Основними принципами раціональної організації основного виробництва у сучасних умовах науково-технічного прогресу є: спеціалізація процесу (робочих місць), пропорційність, ритмічність, безперервність, паралельність, мінімізація часу.
Спеціалізація процесу (робочих місць) — це скорочення кількості найменувань робіт, операцій на кожному робочому місці. Якщо за одним виробничим підрозділом закріплені різноманітні операції, то виробничий процес потребує постійних переналадок, перебудов, що завжди призводить до зростання втрат часу. Зниженню втрат при цьому сприяє стандартизація та уніфікація виробів та їхніх складових частин, які сприяють стабілізації вимог виробництва та підвищенню рівня організації загального процесу за рахунок підвищення масовості випуску продукції.
Принцип пропорційності організації виробничого процесу — це рівна пропускна спроможність усіх виробничих підрозділів як основних, так й допоміжних, а у рамках цехів - рівна пропускна спроможність ділянок та ліній, груп обладнання та робочих місць.
Рівна пропускна спроможність основних цехів передбачає, що вони можуть випускати продукцію у номенклатурі, кількості та у строки, що відповідають вимогам комплектного і рівномірного випуску підприємством готової продукції згідно із замовленням.
Пропускна спроможність допоміжних цехів повинна відповідати пропускній спроможності основних цехів. Так, основному цеху потрібно отримувати від інструментального цеху ріжучий, вимірювальний інструмент у номенклатурі, кількості та за строками, обумовленими вимогами основного виробничого процесу. Діяльність обслуговуючих господарств повинна забезпечувати безперервну та ритмічну роботу
Основних і додаткових цехів. Недотримання принципу пропорційності є причиною виникнення диспропорцій, коли пропускна спроможність деяких підрозділів або окремих робочих місць стає недостатньою для виконання виробничих завдань. Економічне значення принципу пропорційності полягає утому, щоб забезпечити безперервну та ритмічну роботу усіх підрозділів підприємства.
Ритмічність виробництва — це періодичність повторення виробничого процесу через певні відрізки часу на усіх його стадіях. Порядок повторення виробничого процесу визначається ритмом запуску та ритмом випуску продукції. Неритмічна робота призводить до значних виробничих втрат: простою обладнання, зниження продуктивності праці, підвищення собівартості продукції, що випускається.
При організації виробничого процесу необхідно дотримуватись принципу безперервності, що означає ведення роботи без будь-яких перерв або зведення їх до мінімуму. За рахунок цього забезпечується краще використання виробничих потужностей, скорочується тривалість циклу виготовлення продукції.
При організації виробничого процесу також необхідно враховувати принцип паралельності, тобто одночасне виконання окремих частин виробничого процесу. Так, однакові операції можуть одночасно виконуватись на декількох робочих місцях. Паралельно можуть здійснюватись й суміжні операції з обробки партії деталей.
При організації виробничого процесу необхідно дотримуватись також принципу мінімізації часу, тобто забезпечення найкоротшого шляху проходження предметів праці по усім стадіям виробничого процесу: від запуску у виробни цтво вихідних матеріалів до випуску готової продукції та її складування. Мінімізація часу дозволяє скоротити тривалість виробничого циклу та зменшити витрати на використання між - операційних транспортних операцій.
Підвищити ефективність виробництва можна при тому ж технічному рівні станків і механізмів, при тих же технологічних процесах за рахунок випуску виробів з уніфікованих і нормалізованих вузлів, деталей, що створює умови для серійного (масового) запуску їх у виробництво. Результативність виробництва підвищується також завдяки розміщенню обладнання за потоком руху предметів у виробничому процесі, скороченню міжопераційних маршрутів переміщення напівфабрикатів, деталей. Створення такої раціональної організації виробництва не вимагає великих додаткових інвестицій, але підвищує продуктивність праці, скорочує виробничий цикл, знижує собівартість продукції, і на цій основі забезпечує зростання прибутку та підвищення рентабельності виробництва.
Раціональна організація виробництва стає все більш активним фактором технічного прогресу, сприяє не тільки кращому використанню техніки, але й обумовлює ряд змін у техніці та технології. У свою чергу технічний прогрес різко піднімає роль і значення організації виробництва. Постійно ускладнюється виробництво, все різноманітнішими стають вироби, що випускаються сучасними виробничими підприємствами. Продукція стає дедалі складною, багатофункціональною, складається з різних складових конструктивних елементів. Це підвищує вимоги до точності зборки, налагодження виробничого процесу.
Значення удосконалення організації виробництва полягає й утому, що технічний прогрес призводить до все більш частих змін видів та моделей виробів, які випускаються. Традиційні (існуючі) моделі продукції вже можуть застарівати з розвитком науково-технічного прогресу, посиленням конкуренції, закінченням життєвого циклу товару. У зв’язку з цим проблема гнучкості, переоснащення, модернізації виробництва стає важливою економічною проблемою, яка потребує залучення додаткових капіталовкладень, державної підтримки.
Удосконалення організації виробництва — це проблема розробки системи заходів, що забезпечують найбільш ефективне поєднання процесів праці і матеріальних елементів виробництва у просторі та у часі. Методи організації виробництва на підприємстві значною мірою визначають можливість ефективного використання існуючої техніки і технологій. Щоб забезпечити при наявних кадрах і матеріальних елементах виробництва максимальну продуктивність і найбільший економічний ефект, нова техніка та технологія повинні поєднуватись з раціональною організацією виробництва.
Удосконалення організації виробничого підприємства та підвищення його ефективності передбачає:
• розподілення виробничого процесу на окремі операції та закріплення їх за певними цехами, ділянками та робочими місцями;
• розміщення на площах цехів і виробничих ділянках обладнання з відповідною розстановкою робітників;
• визначення порядку переміщення предметів праці за фазами і окремими операціями виробничого процесу;
• оперативне керівництво і контроль за проведенням виробничого процесу на підприємстві та його підрозділах;
• впровадження прогресивних технологій для підвищення продуктивності праці, забезпечення випуску конкурентоспроможної продукції; оперативна реалізація заходів щодо удосконалення організації виробництва на тих ділянках, де нормальний хід виробничого процесу порушується.
У сучасних умовах підвищується значення інноваційного підприємництва як процесу створення та комерційного використання техніко-технологічних нововведень. Як правило, основою підприємницької діяльності є нововведення в області продукції або послуг, що дозволяє створити новий ринок, задовольнити нові потреби. Інновації слугують специфічним інструментом підприємництва.
Отже, інноваційне підприємництво — це особливий новаторський процес створення чогось нового, механізм господарювання, в основі якого лежить постійний пошук нових можливостей, орієнтація на інновації.
Необхідність формування інноваційного підприємництва в Україні обумовлена:
• посиленням інтенсивних факторів розвитку виробництва, які сприяють застосуванню науково-технічного прогресу в усіх сферах економічної діяльності;
• вирішальною роллю науки у підвищенні ефективності розробки і впровадження нової техніки;
• необхідністю суттєвого скорочення строків створення, освоєння нової техніки, підвищення технічного рівня виробництва;
• розвитком масової творчості винахідників та раціоналізаторів;
• підвищенням витрат та погіршенням економічних показників підприємств, швидким старінням техніки і технології.
Сучасна економічна наука виділяє три основні види інноваційного підприємництва:
1. Інновація продукції. Це процес оновлення внутрішнього потенціалу підприємства, що забезпечує виживання фірми, підвищення обсягу прибутку, розширення частки на ринку, утримання клієнтури та ринкового становища, створення нових робочих місць, підвищення престижу.
2. Інновація технології. Це процес оновлення виробничого потенціалу, спрямований на зростання продуктивності праці і економію енергії, сировини та інших ресурсів, що у свою чергу дає можливість збільшити обсяг прибутку фірми, удосконалити техніку безпеки, провести заходи щодо захисту навколишнього середовища, ефективно використовувати інформаційні системи.
3. Соціальні інновації. Це загальний процес планомірного покращання гуманітарної сфери підприємства. Застосування інновації такого роду розширює можливості на ринку робочоїсили, мобілізує персонал підприємства для досягнення поставлених цілей, зміцнює довіру до соціальних-зобов’язань підприємства перед працівниками та суспільством в цілому.
Таким чином, інноваційне підприємництво передбачає створення і виробництво науково-технічної продукції, товарів, робіт, інформації, духовних (інтелектуальних) цінностей, що підлягають подальшій реалізації покупцям, споживачам.
Фундаментальним принципом економічної стабільності будь-яко - го виробничого підприємства і країни в цілому є постійне здійснення інноваційної діяльності, створення нової конкурентоспроможної продукції, впровадження прогресивної технології. Відмова від інноваційної діяльності неминуче призведе до втрати гнучкості та конкурентоспроможності, банкрутства підприємств, нездатності діяти у ринкових умовах.
Інноваційне підприємництво пов’язане з вкладом інвестицій у створення та використання нової науково-технічної продукції з метою отримання прибутку та соціального забезпечення. Ця форма підприємництва має підвищений ризик, обумовлений новизною, творчим характером науково-технічної роботи, можливістю отримання як позитивного, так і негативного результату. Саме тому інноваційне підприємництво у розвинутих країнах носить назву — венчурний (ри - зиковий) бізнес.
Розглянемо типову схему інноваційного підприємництва (рис. 2.4).
Зоб |
Власник* Оборотни; Засобів |
> Гр |
К 1 |
Рс Г |
Інноваційний | |
||
Підприємець В Т |
||
* |
К |
|
3* |
Гос |
|
> |
Г |
Власник науково - технічного, виробничого персоналу, робочої сили |
Власники Основних Засобів |
Г„ |
Покупці науково - технічної продукції
L |
(товару, посшугиу
Рис. 2.4. Принципова схема інноваційного підприємництва
Для освоєння та виготовлення нового виду товару (продукції, послуги) підприємцю необхідні оборотні засоби у вигляді матеріалів, енергії для забезпечення їх обробки, комплектуючі вироби, напівфабрикати. Необхідні матеріали (3^) підприємець купує у власників оборотних засобів, сплачуючи їхню вартість (Г^). Для виробництва науково-технічної продукції (товару, послуги) підприємцю потрібні також основні засоби (3^) у вигляді споруд, приміщень, спеціального обладнання, оснащення, інструментів. Підприємець може придбати їх у власників або орендувати. Для цього необхідно сплатити грошову суму (Г^), розмір якої залежить від видута кількості потрібних для діяльності основних засобів та їхньої вартості. Крім того, для здійснення інноваційного процесу підприємцю слід залучити науково-технічні кадри, виробничий персонал, тобто робочу силу (Рс), витрачаючи на це певні грошові ресурси (Гр). Результатом інноваційної діяльності виступає готовий товар (продукція, послуга). Цей товар (Т) підприємець реалізує покупцеві інноваційної продукції за ціною продажу (Гп), яка включає витрати на виробництво та прибуток підприємця-новатора.
Інноваційне підприємництво як процес на шляху створення товару-новинки включає такі послідовні стадії:
1) формування інноваційних ідей;
2) відбір найбільш перспективних ідей;
3) детальна розробка задуму та його експертна оцінка;
4) розробка усіх деталей обраної найбільш перспективної ідеї (інноваційного проекту);
5) експертна оцінка інноваційного проекту;
6) експериментальне виробництво товару-новинки та випробування його в умовах ринку;
7) коректування процесу виробництва;
8) початок масового виробництва нового товару та його просування на ринок для задоволення потреб покупців.
На розвиток інноваційних процесів впливають фактори економічного, технологічного, правового, організаційно-управлінського, соціально-психологічного і культурного характеру (табл. 2.1).
У чому полягають особливості економічних умов існування та розвитку інноваційної діяльності в сучасних умовах?
У 80-90 рр. у країнах з розвинутими ринковими відносинами виникли нові тенденції розвитку інноваційного підприємництва, зокрема:
1) активізація малого бізнесу, венчурних фірм;
2) з’явився новий різновид фінансового капіталу - венчурний капітал;
3) виникла широка мережа технопаркових структур, що стали організаційними формами інноваційного підприємництва;
4) у розвинутих країнах поряд з проведенням державної науково - технічної політики створена державна система економічного стимулювання і підтримки венчурного бізнесу.
У розвитку інноваційного підприємництва підвищується значення малих підприємств, успіх якиху даній сфері обумовлюється такими причинами:
• поглиблення спеціалізації при проведенні наукових розробок призводить до того, що деякі малі фірми спроможні навіть конкурувати з великими компаніями, маючи обмежений обсяг фінансових ресурсів;
• малі підприємства займаються розробками і освоєнням інновацій у тих областях, які вважаються для великих фірм або неперспективними, або високоризиковими;
• на відміну від великих фірм малі підприємства охоче беруться за розробку та освоєння оригінальних нововведень;
Таблиця 2.1 Фактори, що впливають на розвиток інноваційного підприємництва
|
• у великих організаціях, як правило, розробкою, впровадженням, виробництвом та збутом нової наукомісткої продукції займаються окремі спеціалізовані підрозділи, так само і відповідальність за кожний етап переходить від одних груп до інших, тоді як у малих підприємствах усі ці етапи інноваційного процесу об’єднуються під керівництвом однієї особи, що прискорює отримання кінцевого результату інноваційної діяльності;
• виробничу діяльність малих інноваційних підприємств відрізняє їх вузька предметна спеціалізація, що передбачає концентрацію зусиль і засобів на заключних стадіях створення нововведень і на перших етапах розповсюдження. Це означає, що фактично підприємство починає науково-виробничу діяльність відразу з дослідно-конструкторських розробок, мета яких—досягти високої технологічності виробів та швидко налагодити його промислове виготовлення;
• рівень витрат на науково-дослідні та конструкторські роботи у малих високотехнологічних підприємствах нерідко у декілька разів перевищує аналогічний показник великих організацій, що сприяє їх більш швидкій і ефективній появі на ринку інновацій.
Венчурні фірми — це невеликі інноваційні підприємства, але дуже гнучкі, ефективні суб’єкти господарювання, які створюються з метою апробації, доробки, доведення до промислової реалізації “ризикових” інновацій. У деяких випадках венчурні фірми можуть виступати як тимчасові організаційні структури, які створюються для розв’язання конкретної проблеми.
Ці підприємства характеризуються високою активністю, що пояснюється прямою особистою зацікавленістю робітників фірми і партнерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходу. Найбільше розповсюдження венчури отримали у наукомістких галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженерних розробок.
Венчурний бізнес має такі переваги: призводить до створення нових життєздатних господарюючих одиниць, впливає на усю традиційну структуру ведення наукових досліджень та спричиняє структурні зміни в суспільному виробництві країни; підвищує зайнятість висококваліфікованих спеціалістів; сприяє технічному переоснащенню традиційних галузей економіки; стимулює діяльність великих корпорацій з удосконалення механізму управління та організації праці; показує, що орієнтація на довгострокові цілі вимагає концентрації венчурного капіталу.
Головними складовими венчурного капіталу є не державні кошти, а вільні фінансові ресурси великих компаній, комерційних організацій. На відміну від великих компаній, венчурні фірми мають менший обсяг витрат, менший фінансовий ризик при отриманні негативного результату, а також можливість залучення більш потужних підприємств до інноваційної діяльності при успішному завершенні наукових досліджень та початку стадії промислового освоєння нових розробок.
Нині на венчурний бізнес припадає чотири п’ятих усіх винаходів та нововведень. Венчурні фірми створюються на договірних засадах на кошти, отримані шляхом об’єднання, як правило, декількох юридичних або фізичних осіб, або на кредити чи вклади великих компаній, банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність таких умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспільної потреби у реалізації проекту; підприємця, здатного на основі перспективної ідеї організувати нову фірму; “ризикового” капіталу для фінансування.
На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес має такі характерні особливості:
• фінансові ресурси вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, відповідно, інвестори йдуть на значний ризик. У випадку невдачі вони можуть втратити чимало коштів. Таке “ризикове” вкладання коштів підприємцями обумовлюється їхньою вірою в успіх венчурного бізнесу, відсутністю умов для власних досліджень та комерційної реалізації перспективноїтехнології;
• участь інвестора в статутному капіталі фірми (як правило, частка не перевищує 50%), тобто “ризиковий” капітал розміщується не як кредит, а у вигляді пайового внеску в статутний капітал фірми. Інвестори мають право на отримання прибутку підприємства, що фінансується;
• активна позиція інвестора в управлінні фірмою, у яку вкладений капітал, оскільки він особисто зацікавлений в успіху венчурного підприємства. У зв’язку з цим ризикові інвестори часто не обмежуються вкладанням коштів, а надають різні управлінські, консультаційні та інші ділові послуги венчурній фірмі, але при цьому не втручаються в оперативне керівництво її діяльністю.
Венчурні фірми можуть створюватись у двох організаційних формах: самостійні венчурні фірми та фірми, які входять до структурного
середовища великих компаній (підрозділи корпорацій). Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом компанії, і його діяльність контролюється керівником.
Обсяг венчурного капіталу у США до початку 90-х рр. перевищував 30 млрд дол., у країні функціонувало біля 200 компаній венчурного капіталу. Для сприяння їхній діяльності була створена Національна асоціація венчурного капіталу США. Венчурний бізнес у цій розвинутій державі сконцентрований у найбільш наукомістких галузях: у виробництві напівпровідників, комп’ютерів, програмного забезпечення. Результатом діяльності венчурів стали такі вироби, як целофан, кулькова авторучка, вертоліт, турбореактивний двигун, кінескоп, інсулін, кольорова фотозйомка і фотодрук, ксерографія, мікропроцесор та ін.
У Західній Європі швидко розвивається ринок венчурного капіталу у Голландії, Німеччині, Італії.
Сучасні венчурні підприємства є мобільними структурами, для яких притаманна висока та цілеспрямована активність. Це пояснюється, у першу чергу, прямою особистою зацікавленістю робітників підприємства та інвесторів у швидкій успішній реалізації ідеї (технології, об’єкта, винаходу), що розробляється, причому з мінімальними витратами. За темпами доведення розробки до комерційної реалізації проекту венчурні (малі інвестиційні) фірми можуть навіть конкурувати з великими промисловими компаніями.
Особливу роль серед структур, що підтримують розвиток інноваційної діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетворюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелектуальні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. Технопаркові структури можуть розрізнятись за структурою та обсягом вхідних ресурсів і вихідних послуг, розміщуватись в одній невеликій будівлі і надавати 2-3 види послуг до технополісів або регіонів науки, що займають значний простір і є складними регіональними економічними комплексами з інноваційною орієнтацією.
Залежно від складності та масштабності інноваційної діяльності існують такі види технопаркових структур:
• інкубатор;
• технологічний парк;
• технополіс;
• регіон науки і технологій.
Інкубатор — це центр допомоги новостворюваним підприємствам, який є багатофункціональним комплексом, орієнтованим на реаліза-
7
97 |
А. М. Вииоградська
Цію широкого спектру інноваційних послуг. Він може займати одну або декілька будівель.
Інкубатори надають початківцям доступні за цінами приміщення в оренду, консультаційні послуги, допомогу в управлінні. Фахівці високої кваліфікації забезпечують координацію ділових операцій, за сприянням інкубатора відкриваються можливості отримання банківських кредитів та інших джерел фінансування. Іноді й самі інкубатори надають капітал новостворюваним фірмам, що обслуговуються. Інкубатори, у свою чергу, отримують фінансову підтримку від приватних інвесторів, державних і некомерційних організацій, навчальних закладів.
Фірма-клієнт залежно від її технологічного профілю користується набором послуг інкубатора. Інкубаційний період новостворюваного підприємства-клієнта, як правило, 2-3 роки (рідше 4-5 років). По завершенні цього строку вона залишає інкубатор і починає самостійну діяльність.
Таким чином, інкубатори створюють сприятливий мікроклімат для початківців, дозволяють уникнути багатьох помилок та можливих втрат на шляху входження у бізнес. Бізнес-інкубатори як юридично і господарчо самостійні прибуткові організації насамперед займаються розвитком незалежних суб’єктів господарювання, а не виробництвом конкретної товарної продукції.
Технологічний парк — це велика технопаркова структура, яка є науково-виробничим територіальним комплексом. Головне завдання — формування максимально сприятливого середовища для розвитку малих наукомістких фірм-клієнтів. Структурною одиницею технопарку є центр, а до складу найбільш важливих центрів відносяться: дослідницький, науково-технологічний, маркетинговий центри, інкубатор, промислова зона, центр навчання. Кожен з вищеназваних центрів реалізує спеціалізований набір послуг (наприклад, проведення дослідницьких робіт, перепідготовка спеціалістів за певним технологічним напрямком). Підставою для отримання доступу того чи іншого підприємства в технопарк є використання у виробництві новітніх технологій.
Технопарк — комплекс юридично і економічно самостійних, функціонально об’єднаних навколо великого центру наукових, проектно - конструкторських, технологічних, освітніх, фінансових, інформаційних та інших закладів і промислових підприємств (переважно малих і середніх) із спільним використанням земельної ділянки та інфраструктури, діяльність яких скоординована єдиним інноваційним процесом. Світовий досвід свідчить, що рівень корисної дії технопарків із заснуванням молодих інноваційних фірм досить великий. Вони випускають з-під свого даху близько 80% міцних малих фірм від загальної кількості, що приймаються до технопарків.
Технополіс — це науково-виробнича структура, створена на базі окремого міста, в економіці якого значну роль відіграють технопарки та інкубатори. Нові товари і технології, розроблені у наукових центрах, використовуються для рішення усього комплексу соціально-економічних проблем міста. Технополіси можуть бути утворені як на основі нового будівництва міст, так і на базі реконструйованих. Особливістю технополісу порівняно з технопарком є наявність житлової зони.
Регіон науки і технологій охоплює значну територію, межі якої збігаються з межами цілого адміністративного району.
В економіці такого району велику роль відіграє інноваційна діяльність, яка підтримується технопарковими структурами. Науково - виробничий комплекс — єдине ціле, оскільки нові технології, що створюються у наукових центрах, відразу впроваджуються у виробничому секторі. У регіоні науки і технологій функціонують великі наукові заклади і промислові підприємства, що спеціалізуються на виробництві наукомісткої продукції. У цей комплекс входять також виробнича і побутова інфраструктура, малий і середній бізнес, фонди і фінансові інститути, зони відпочинку, культурні заклади та ін. На перспективність такого регіону впливають природні умови. Регіон науки і технологій може включати у себе технополіси, технопарки, інкубатори, а також широку інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність.
Суть технопаркових структур — створення особливої інфраструктури, у тому числі інкубаторів інноваційного бізнесу, консалтингових, інформаційних, сервісних та інших фірм, що забезпечує зв’язок наукового центру та бізнесу, породжує і підтримує на стартовому етапі малі високотехнологічні підприємства, сприяє прискореній передачі інновацій на ринок за участю їх розробників.
Головними напрямками державної політики, спрямованої на підвищення технічного рівня, поліпшення якості і відповідно конкурентоспроможності продукції підприємств-виробників, повинні стати стимулювання інноваційної діяльності і забезпечення підприємств інформацією про новітню техніку та технології.
Стимулювання технологічного оновлення підприємництва полягає у державній фінансовій та організаційній підтримці інноваційної діяльності і може здійснюватись шляхом: надання допомоги у проведенні досліджень та впровадженні інновацій; сприяння інтенсифікації
Трансферу технологій; надання консультаційних послуг у сфері інновацій та нових технологій; створення мережі технопарків і технополісів, використання сприятливого режиму інвестиційної та інноваційної діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах.
Державна фінансова підтримка та пільговий режим інноваційної діяльності повинні стати прискорювачами розвитку в Україні техно - паркових структур. Поряд із законодавчим, нормативним і методичним забезпеченнями суттєвого вдосконалення потребує організаційне забезпечення процесу створення та функціонування технопарків. Розвиток системи організаційних структур інноваційного типу слід здійснювати поетапно, за спеціально сформованою державною програмою, на основі використання чіткого механізму планування інноваційного підприємництва та зарубіжної практики.
З метою ефективного використання можливостей інноваційного підприємництва для розвитку національної економіки доцільно також:
• створити сприятливі умови та забезпечити захист інтересів виробничих підприємств, що здійснюють випуск конкурентоспроможної продукції; відпрацювати механізм державного фінансування інноваційної діяльності суб’єктів бізнесу у високотехнологічних та наукомістких галузях;
• вжити заходів щодо передачі на пільгових умовах суб’єктам малого підприємництва, вільних виробничих державних площ, комунальних підприємств, обладнання та іншого майна; забезпечувати інформування підприємців щодо майна державних структур, яке пропонується до продажу або передачі в оренду;
• прискорити впровадження сучасних кредитно-інвестиційних механізмів розвитку підприємництва, зокрема, шляхом заохочення венчурного бізнесу;
• створити умови для використання підприємцями державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, науково-технічних розробок і технологій на умовах фінансового та оперативного лізингу;
• спростити процедуру відведення земельнихділянок, отримання дозволів на будівництво, реконструкцію та введення в експлуатацію промислових об’єктів.