Запрошуємо розробників корисного устаткування до співпраці

ВПЛИВ РЕЗУЛЬТАТІВ РЕАЛІЗАЦІЇ МЕХАНІЗМУ БАНКІВСЬКОГО МАРКЕТИНГУ НА ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ

Контроль за ефективністю реалізації механізму банківського маркетингу доцільно здійснювати, орієнтуючись на динаміку економічних показників діяльності комерційного банку.

Банківський маркетинг є діяльність із задоволення потреб, за­питів, сподівань і вирішенню проблем існуючих і потенційних споживачів-клієнтів банку. Принципово важливою є ефектив­ність задоволення цих запитів, причому як сформованих, так і прихованих, потенційних. Якщо споживач-клієнт банку не відчує цієї ефективності, завищення отриманої користі над власними сукупними витратами, що понесені при покупці та споживанні банківських продуктів, то він не поновить контракт і не надасть йому стабільності.

Сутність банківського маркетингу полягає в постійній спря­мованості на досягнення оптимального, у конкретних умовах, кінцевого результату; спрямованості не на хвилинний, а на довгостроковий результат маркетингової роботи; використання в єдності і взаємозв’язку тактики та стратегії активного при­стосування до вимог потенційної клієнтури з одночасною цілес­прямованою дією на них. Таке визначення вказує на необхід­ність постійного аналізу економічних показників діяльності банку з метою раціонального розміщення власних чи залучених коштів.

Головною метою реалізації механізму банківського маркетин­гу залишається отримання прибутку, банк прагне до його макси - мізації з урахуванням допустимої міри ризику й ліквідності. От­же, максимізуючи прибуток, банк повинен прагнути того, щоб міра ризику й ліквідності була якщо не оптимальною, то, при­наймні, допустимою.

Аналіз економічних показників діяльності комерційних банків здійснюється з метою визначення міри участі власних коштів ба­нку у виконаних ним операціях; рівня ліквідності банку, його спроможності реалізації своїх активів для покриття прийнятих зобов’язань; вкладання коштів банку в операції з підвищеною мі­рою ризику; рівня прибутковості і рентабельності банківських операцій; міри участі банку в операціях на грошовому ринку і рі­вня менеджменту.

Таким чином, ефективний механізм банківського маркетингу передбачає аналіз показників достатності капіталу, ліквідності, достатньої оборотності коштів і прибутковості, міри ризику не­повернення кредиту. Це дає змогу визначити загальний рейтинг комерційного банку серед інших банків, охарактеризувати його діяльність із приводу стабільності.

Стабільність банку означає можливість припинення його діяль­ності, причому стабільність тим вища, чим менша ця можливість. Формалізувати цю залежність до одержання економічних показ­ників стабільності дуже складно, проте можна сформулювати які­сні ознаки, що впливають на стабільність банків.

Капітал є регулятором зростання банку. Встановлені еконо­мічні нормативи — своєрідне попередження банку, який надто швидко збільшує обсяги своїх кредитів та депозитів: він або по­винен знизити темпи зростання, або залучити додатковий капі­тал. При управлінні капіталом, згідно з механізмом банківського маркетингу, перед керівництвом банку стоять такі цілі:

— дотримання вимог щодо капіталізації згідно з установле­ними нормативами;

— визначення необхідного розміру капіталу залежно від об­сягів здійснення операцій, спектра послуг, прийнятного рівня ри­зику і планів майбутнього розвитку;

— оцінка можливостей нарощування капітальної бази — як за рахунок зовнішніх джерел (залучення акціонерного капіталу, коштів на умовах субординованого боргу), так і за рахунок при­бутку;

— підтримання оптимального співвідношення між інвестиці­ями прибутку на розвиток банку та виплатами дивідендів акціо­нерам.

Одним із найважливіших чинників стабільності банку є дос­татність власного капіталу. Ця достатність розуміється у двох значеннях. Перше значення полягає в тому, що власний капітал банку повинен відповідати нормативним вимогам банку стосовно його розміру. Найважливішою є визначена законодавством межа, нижче за яку не може опуститися статутний капітал банку. Міні­мальний розмір статутного фонду комерційних банків України за участю іноземного капіталу встановлюється в сумі, збільшеній не менше ніж у 3 рази, а з 100-відсотковим іноземним капіталом — не менше ніж у 5 разів. Цей показник банк повинен забезпечити після одного року з початку своєї діяльності.

До власного капіталу банку належить статутний капітал, ре­зерви, створені з прибутку попередніх років, нерозподілений прибуток поточного (минулого) фінансового року і субординова- ний капітал.

Субординованим називають капітал, що переданий банкові на термін понад сім років безвідклично і стосовно якого вста­новлене правило останньої черговості повернення при ліквідації банку. У разі, якщо банк зазнає великих збитків, може скластися ситуація, коли власний капітал стає меншим від статутного. У цьому випадку констатується, що статутний капітал втрачений або частково втрачений. Така ситуація може бути причиною при­зупинення або відкликання банківської ліцензії, що призводить до автоматичного зупинення банку.

Друге значення достатності власного капіталу полягає в тому, що власного капіталу банку повинно вистачати на те, щоб забез­печити можливість продовження роботи банку за умови, якщо залучений капітал необхідно буде повернути вкладникам і креди­торам. Друге значення достатності власного капіталу тісно пов’я­зане з проблемою структуризації і ліквідності банківських активів.

Рівень ліквідності — це відношення ліквідних активів до су­ми внесків чи до загального розміру активів. Коефіцієнт, що ві­дображає відношення наявних коштів до суми внесків, є більш обґрунтованим, ніж коефіцієнт «кредити/внески», оскільки прямо показує відношення ліквідних активів до внесків.

Термін «ліквідність» (від лат. Ііциісіш — рідкий, плинний) у буквальному значенні слова означає легкість реалізації, прода­жі, перетворення матеріальних цінностей на кошти.

Розглянемо ліквідність як багаторівневу систему, яка може бути показником ефективності реалізації механізму банківського маркетингу, а саме:

— ліквідність банківської системи держави;

— ліквідність комерційного банку;

— ліквідність балансу банку;

— ліквідність активів;

— ліквідність клієнтів.

Ліквідність банківської системи залежить від того, наскіль­ки ліквідна держава загалом, а також її окремі комерційні бан­ки. Вона пов’язана з загальноекономічною поточною ситуацією в країні. Політична стабільність, правове забезпечення банківсь­кої діяльності, розвиток економіки, фінансова стабільність, темп інфляції, зайнятість, регулювання банківської діяльності, система безготівкових розрахунків - це ті фактори, які визначають лікві­дність банку. Наприклад, швидкі темпи інфляції визначають ко­роткостроковий характер основної частки пасивів банків, а це за­грожує ліквідності банку і підвищує вимоги до неї. Зворотним прикладом є чітко розроблений у законодавстві механізм стяг­нення майна боржника при неповерненні кредиту, що підвищує надійність активів банку, а також, швидкість перетворення їх на гроші, тобто і ліквідність банку.

На ліквідність банківської системи безпосередньо впливають і інструменти грошово-кредитної політики держави. Серед ос­новних інструментів слід назвати такі: облікова ставка НБУ та норма банківських резервів. Наприклад, високі норми резерву­вання підривають ресурсну базу банків і змушують їх до більш ризикових операцій. Це знижує якість активів і, як наслідок, лік­відність банків. Наведені процеси, які безпосередньо впливають на послаблення ліквідності банків, багато в чому взаємопов’язані й потребують здійснення системи заходів, у тому числі й з боку держави.

Ліквідність банку — це здатність банку забезпечити своє­часне виконання своїх грошових зобов’язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення активів та строками і сумами виконання зобов’язань банку, а також строка­ми і сумами інших джерел і напрямків використання коштів (на­дання кредитів, інші витрати).

У сучасній банківський практиці не має єдиного підходу до розуміння поняття ліквідність банку. Так, ліквідність банку пе­редбачає «своєчасне виконання всіх взятих на себе зобов’язань, у тому числі тих, які можуть виникнути в майбутньому». При цьому джерелами засобів для виконання зобов’язань є готівка банку, виражена в залишках грошей у касі і на кореспондентсь­ких рахунках; активи, які можна швидко перетворити на готівку; міжбанківські кредити, які за необхідності можна отримати з міжбанківського ринку або від центрального банку.

Банківська ліквідність трактується як:

— спроможність банку своєчасно відповідати за своїми зо­бов’язаннями;

— можливості щодо використання активу як засобу платежу з огляду на його здатність зберігати свою номінальну вартість не­змінною;

— спроможність банку проводити активні операції.

Більш узагальнене розуміння цього поняття пропонує І. В. Ларіонова. Під ліквідністю комерційного банку вона розуміє «здатність банку ефективно фінансувати активи та брати на себе зобов’язання, а також виконувати вимоги щодо погашення боргу та змеНшЕння обсягу депонованих коштів у постійно змінних умо­вах щоденної діяльності. Ліквідність банку — це здатність купува­ти готівкові гроші на фінансовому та грошовому ринках або в центральному банку за розумною ціною для забезпечення своє­часності платежів за своїми зобов’язаннями і задоволення потреб клієнтів у позичкових коштах» [115, С. 213]. І. В Ларіонова основ­ний акцент у цьому визначенні робить на фінансови стійкості бан­ку та його надійність, тому що ці характеристики дозволяють бан­ку позичати гроші на фінансовому та грошовому ринках, а також у центральному банку. Особливо підкреслюється те, що позики по­винні бути надані за розумною ціною. Автор пропонує для вирі­шення дослідженої проблеми проводити позики в розумних межах та кредитоспроможною кредитною установою. Визначення ліквід­ності банку передбачає, що можуть виникати труднощі щодо про­ведення платежів по кореспондентському рахунку, однак вони по­винні мати короткостроковий характер і не бути пов’язаними з довгостроковими проблемами, а також не повинні обходитись ба­нку занадто дорого.

Отже, досліджуючи взаємозв’язки між підходами до визна­чення ліквідності банку доходимо висновку, що ліквідність ко­мерційного банку означає можливість банку своєчасно і повно забезпечувати виконання своїх боргових і фінансових зо­бов’язань перед усіма контрагентами, що визначаються наявніс­тю достатнього власного капіталу банку, оптимальним розмі­щенням і розміром коштів за статтями активу і пасиву балансу з урахуванням відповідних термінів. Ліквідність комерційного ба­нку базується на постійній підтримці об’єктивно необхідного співвідношення між трьома складовими — власним капіталом банку, залученими та розміщеними коштами шляхом оператив­ного управління їх структурними елементами.

Ліквідність банку може бути визначена як запас і як потік, тобто ліквідність є статична (запас) і динамічна (потік). Види ліквідності наведені у таблиці 4.1.

Статична ліквідність — ліквідність банку, визначена на кон­кретний термін часу, на певну дату. Тобто, на будь-яку дату про­водиться «зріз» всіх операцій, оцінка активів, які можна перетво­рити на готівкові кошти, і визначається виконання зобов’язань банку на необхідну дату. Це обмежений підхід, оскільки до уваги не беруться ліквідні кошти, які банк може отримати на кредитних ринках у вигляді притоку фінансових ресурсів.

Таблиця 4.1.

Види ліквідності

Вид ліквідності

Статична на момент часу з точки зору запасу

Динамічна з урахуванням прогнозу з точки зору потоку

Короткострокова Довгострокова до 1-3 місяців понад один рік

Повна

Без порушень всіх зобов’язань банку

Задовільна

3 порушеннями тільки по адміністративно-господарських платежах

Незадовільна

При інших порушеннях за будь-якими зобов’язаннями

Динамічна ліквідність — ліквідність банку визначена на конкретний час, але з урахуванням прогнозу стану ліквідності на наступний період. Справа в тому, що статична ліквідність може бути повною за умови, що наступного дня банк повинен випла­тити великий депозит. Динамічна ліквідність може бути коротко­строковою та довгостроковою. Короткострокова ліквідність ви­значається з урахуванням прогнозу стану банку на термін понад один рік.

Статичну і динамічну ліквідність можна поділити за мі­рою повноти: повна, задовільна, незадовільна.

Повна ліквідність банку дає можливість виконувати наявні зобов’язання, не порушуючи терміни або інші критерії.

Задовільна ліквідність банку — стан ліквідності, при якому банк порушує зобов’язання тільки по платежах, пов’язаних з ад­міністративно-господарськими витратами. Усі іНшІ види пору­шень свідчать про незадовільну ліквідність.

Українська банківська практика орієнтується на ліквідність як на запас. Тому допускається ряд помилок, якими не передбача­ються врахування опосередкованих зв’язків у системі управління банківською ліквідністю.

Стосується запасу ліквідних коштів, розміщених у кредитах. За умов неповернення, прострочення та пролонгації кредиторсь­кої заборгованості реальний обсяг запасу фактично зменшується на суму останньої. А тому грошові потоки мають тенденцію до подовження строку їх кругообігу. Показники повинні відобража­ти фактичне продовження можливих строків погашення позик внаслідок їх пролонгації або прострочки. А отже, існує потреба брати до уваги строки пролонгації та пор строчки наданих креди­тів, кредитоспроможність позичальників та механізм погашення кредитів.

За умов інфляційної економіки реальний запас ліквідних кош­тів має тенденцію до знецінення. За цих умов кошти недоцільно тримати в запасах, вони повинні обертатися і приносити дохід як засіб від знецінення. Тобто кошти потребують обігу — потоку.

Ґрунтуючись на понятті запасу, існує думка, що банки, маючи у власності значні суми основних засобів (нерухомості) більше забезпечені ліквідними коштами. Але в цьому випадку може йти­ся лише про загальну ліквідність. Адже забезпечити коротко­строкову ліквідність неможливо шляхом реалізації майна, врахо­вуючи тривалість процесу реалізації. Як можливий варіант банк може розмістити конкретний обсяг фінансових ресурсів у такі форми активів, як касова готівка у короткострокові державні цін­ні папери. Інший варіант може передбачати розміщення аналогі­чної суми у банківські будівлі та іншу нерухомість. У першому і у другому варіанті буде однаковий коефіцієнт загальної ліквіднос­ті, оскільки показник відображує співвідношення між всіма зо­бов’язаннями банку і його активами. Отже, запас ліквідних акти­вів однаковий. Проте механізми грошових потоків різні.

Коефіцієнти ліквідності недостатньо правильно відобража­ють необхідність у ліквідних коштах. Наприклад, банк, у якого загальний коефіцієнт ліквідності дорівнює 80,0 % може бути фа­ктично більш ліквідним, ніж банк з коефіцієнтом 60,0 %, якщо у першого вклади стабільні, а у другого мають тенденцію до вилу­чення. Недолік цієї ситуації полягає у тому, що для точного ви­значення потреби в ліквідних коштах і оптимізації їх обсягу не­обхідно враховувати динаміку потоку.

Висновок полягає в тому, що зазначені нормативи ліквідності не мають інформації щодо обсягів ліквідних коштів на час між періодами звітності. Наведені аргументи свідчать про необхід­ність виміру саме динаміки потоку ліквідних коштів. Враховую­чи наведені зауваження, показники більшою мірою виконують роль нормативів контролю, ніж інструментів попереднього інфор­мування про можливі недоліки у роботі банку. Розглядаючи лік­відність як потік, враховується здатність банку отримувати кредит на міжбанківському, фондовому та інших ринках і забезпечувати надходження готівкових грошей від операційної діяльності.

Розглянемо поняття ліквідності балансу. Баланс вважається лік­відним, якщо його стан дозволяє за рахунок швидкої реалізації кош­тів по активу покривати термінові зобов’язання по пасиву. Мож­ливість швидкого перетворення активів банку на грошову форму для виконання його зобов’язань визначається такими чинниками:

— структурою активів банку: чим більше частка першоклас­них ліквідних коштів у загальній сумі активів, тим вище ліквід­ність банку;

— структурою пасивів банку: підвищення питомої ваги вкла­дні до запитання та зниження частки строкових вкладів зменшує ліквідність балансу; також на рівень ліквідності балансу впливає надійність депозитів і позик, отриманих банком від інших креди­тних установ;

— мірою ризику, притаманного окремим активним операціям: чим більша частка високоризикових активів у балансі банку, тим нижча його ліквідність;

— відповідність термінів розміщення коштів термінам залу­чення ресурсів: рівновага в балансі між сумою і терміном вивіль­нення коштів по активу в грошовій формі і сумою і терміном майбутнього платежу по зобов’язаннях банку забезпечується в тому випадку, коли пасив по терміну такий, як і актив.

Ліквідність балансу банку оцінюється за допомогою розра­хунку спеціальних показників — нормативів ліквідності: норма­тив миттєвої ліквідності, норматив поточної ліквідності, норма­тив короткострокової ліквідності. Згідно з цими нормативами, змога комерційного банку виконувати свої платіжні зобов’язання оцінюються шляхом зіставлення окремих його активів з іншими статтями балансу, причому норматив встановлюється як певне мінімальне значення активів стосовно цих статей.

Оцінка дотримання банком сукупності економічних нормативів має охоплювати, крім обов’язкових, встановлених Національним банком, ще й додаткові, встановлені банком для себе самостійно, виходячи з необхідності дотримання оптимального співвідно­шення між строками і сумами залучення пасивів і розміщення коштів в активах, які б відповідали їм за строками депозитів, на­приклад, строками до трьох місяців, від трьох до шести місяців, від шести до одного року та понад один рік.

Ліквідність активів є однією з найбільш вагоміших харак­теристик їх якості. Класичне визначення ліквідних активів ко­мерційних банків наводиться у «Банківській енциклопедії» під редакцією доктора економічних наук, професора А. М. Моро­за: «Ліквідні активи — банківські кошти, вкладені в майно, що швидко реалізується та розміщені в інших банках і цінних папе­рах на тривалий строк» [43, С. 216].

Згідно з міжнародними банківськими стандартами, активи банку за мірою їх ліквідності можна позділити на три групи:

— ліквідні кошти, що перебувають в негайній готовності, або першокласного ліквідного засобу: каса, кошти на коррахунку, першокласні векселя і державні цінні папери;

— ліквідні засоби в розпорядженні банку, що можуть бути перетворені на кошти. Йдеться про кредити й інші платежі на ко­ристь банку з термінами виконання в найближчі ЗО днів, умовно реалізованих цінних паперах, зареєстрованих на біржі (як і участь в інших підприємствах та банках), та інших цінностях (у т. ч. нематеріальні активи);

— неліквідні активи — це прострочені кредити і ненадійні борги, будинки і спорудження, що належать банку і належать до основних фондів.

Оскільки при нестачі ліквідних коштів підприємства-клієнти звертаються до банку за позикою або знімають залишки коштів зі своїх депозитів, ліквідність кредитної установи визначається лік­відністю його клієнтів, яка, своєю чергою є ліквідністю креди­торської заборгованості. Міра кредитоспроможності позичальни - ка банку робнть істотний вплив на своєчасне повернення позичок і, тим самим, на ліквідність балансу банку: чим більше частка ви - сокоризикових кредитів у кредитному портфелі банку, тим нижча його ліквідність.

Розглянемо залежність управління ліквідністю від належ­ності банку до того чи іншого типу:

— за масштабом діяльності (великі та малі; оптові та роздрібні);

— за універсалізацією або за характером діяльності (універ­сальні та спеціалізовані);

— за кількістю філій (однофілійні та багатофілійні);

— за територіальною структурою операцій (регіональні і між­народні);

— за формою власності (державні, колективні (АТ, ТОВ або кооперативні банки), приватні.

Детальніше зупинимось на кожному з типів банків. Порівняє­мо управління ліквідністю малих та великих банків з точки зору переваг та недоліків. Великі банки більш залежні від макро - економічних факторів. На малі банки ці фактори впливають дещо побічно, повільно та гладжено. Винятком є економіко-правові за­ходи держави, спрямовані безпосередньо на малі банки. Напри­клад, підвищення мінімального розміру уставного капіталу бан­ку. У великих банків більше коштів для коригування ліквідності. Якщо малий банк може, переважно, використовувати лише управління активами, тоді як великий банк — і управління паси­вами, оскільки імідж великого банку дозволяє залучати ресурси швидко, дешевше і надовго. Метод швидкого коригування лікві­дності шляхом управління пасивами майже закритий для малих банків. Тому малі банки основну увагу при управлінні ліквідніс­тю приділяють середньостроковий та довгостроковий ліквіднос­ті. При цьому вони використовують метод трансформації активів, при якому менше ризик, але цей метод, по-перше, менш прибут­ковий, ніж метод, який базується на позиках ліквідних засобів; по-друге, не є дешевим способом управління ліквідністю, тому що продаж активів означає, що банк втрачає свої майбутні дохо­ди, що могли бути отримані за допомогою цих активів.

Банки поділяються на універсальні і спеціалізовані. Прослі­дкуємо за особливістю управління ліквідністю в них. Універса­льні банки більш стабільні стосовно диверсифікації своїх вкла­день і різновиду пасивів. Однак, це породжує необхідність збору різнобічної інформації про різні сегменти грошового ринку, тому що будь-які зміни можуть позначитися на ліквідності банку. Сьо­годні система управління ліквідністю українських універсальних банків може бути швидше віднесена до управління рухом грошо­вих коштів, тому що у неї відсутній облік строковості вкладів. Тому, крім збору інформації, необхідно розробляти чітко визна­чену систему ціноутворення в розрізі продуктів та враховувати настання строків погашення платежів.

Спеціалізовані банки більш обмежені у маневрі управлін­ня ліквідністю, мають суворо визначені види пасивів і акти­вів, працюють на одному - двох вузьких сегментах грошового ринку.

Тому спеціалізовані банки зобов’язані прогнозувати і повніс­тю контролювати поведінку цих сегментів грошового ринку. За­значених банків не торкнуться зміни на інших сегментах грошо­вого ринку, але можуть вплинути на діяльність у своїй сфері. Наприклад, іпотечні банки повинні передбачати і бути наготові до змін у земельному законодавстві і галузі житлового будівниц­тва. Галузевий банк, який працює тільки з корпоративними кліє­нтами однієї галузі, цілком залежить від розвитку самої галузі, виробничого циклу підприємств, державних норм, що регулюють різні сторони виробничо-комерційної діяльності підприємств цієї галузі. Універсальні та галузеві банки, маючи на увазі коротко - строковість пасивів, зазвичай регулюють короткострокову лікві­дність. Інвестиційні, ощадні, іпотечні, інноваційні банки повинні спиратися на середньо - довгострокове прогнозування ліквіднос­ті.

Розглянемо управління ліквідністю у багатофілійних та однофілійних банках. Управління ліквідністю у багатофілій - ному банку складніше, оскільки існує кілька центрів управління ліквідністю в особі філій. Виникають дві ситуації: повна централі­зація та повна децентралізація. Повна централізація в управлінні ліквідністю економічно ефективна у випадку, коли витрати на пе­реміщення ліквідних активів між філіями рівні чи наближаються до нуля. Сьогодні цього не існує, і тому по мірі витратності цих переміщень необхідна децентралізація управління ліквідністю. Українські банки використовують метод децентралізованого управління ліквідністю де єдиним інструментом централізації у банку є «централізований фонд». До цього фонду всі операційні підрозділи банка роблять обов’язкові відрахування (12 %) від суми депозитів до запитання, які у них в наявності. Це не є оптималь­ним, оскільки зазначений фонд використовується для надання ре­сурсів Центральному ОПЕРУ і дирекціям, що мають проблеми з ліквідністю. Як бачимо, надлишок ресурсів не може бути викорис­таний щоденно на рівні всього банку.

Таким чином, кожна філія задовольняє свої потреби, впро­ваджує свою власну політику управління ліквідністю, не враховуючи глобальних і перспективних ресурсних вимог у масштабі банку. Тому банк повинен зважувати збитки від одночасної нестачі та надлишків. Якщо вони перевищують витрати на переміщення ліквідних активів, то необхідно нада­вати права центру регулювати ліквідність централізовано. При перевищенні витрат на переміщення над збитками від надлиш­ків, управління ліквідністю банку повинне бути централізо­ваним.

Розглядаючи управління ліквідністю в регіональних банках,

Необхідно зауважити, що воно якісно подібне управлінню у спеціалізованих банках. Вони також повинні максимально нала­годити вхідний потік інформації про свій географічно визначений сегмент ринку, а не фінансово відокремлений, як у випадку зі спе­ціалізованими банками. Процес управління ліквідністю у міжна­родних банках подібний процесу управління в універсальних бан­ках. їм властиві ті самі недоліки та позитивні якості в управлінні ліквідністю, що й універсальним банкам. Зазвичай, міжнародні ба­нки є універсальними.

І останній тип банків — за формою власності. Розглянемо колективну форму власності на прикладі організаційно-правової форми у вигляді акціонерного товариства. Особливістю процесу управління ліквідністю в акціонерному банку є управління ак­ціонерним капіталом, регулювання ринку своїх акцій, можли­вість залучення нових коштів шляхом додаткової емісії. За не­обхідності нарощування власних безкоштовних ресурсів банк може розпочати скуповування своїх акцій нижче за номінал і ціни попередньої реалізації. Особливістю управління ліквідніс­тю державних банків може стати певне обмеження в управлінні активами для регулювання ліквідності. Наприклад, у багатьох країнах існують законодавчі обмеження при приватизації дер­жавних організацій.

Ризик ліквідності — це ймовірність втрат, які понесе банк, якщо не зможе задовольнити вимоги кредиторів. Ций ризик можна зменшити, збільшуючи обсяг ліквідних коштів, до яких банк має доступ у кожний конкретний момент часу. Однак це спричиняє втрату доходів. Тому керівництву потрібно пос­тійно шукати компроміс між рівнем ліквідності та прибутково­сті.

Перспективною стратегією управління ліквідністю є збалан­сований підхід до УАП, коли частина очікуваного попиту на
ліквідні кошти забезпечується за рахунок грошових коштів (ка­са та коррахунки в банках), надходжень від погашення кредитів, цінних паперів, тоді як інші потреби задовольняються за раху­нок залучення міжбанківських кредитів, припливу депозитів, емісії боргових цінних паперів. Здавалося б, для визначення позиції ліквідності цілком природньо розглядати активну та па­сивну частини балансу спільно. Проте на практиці для цього не­обхідно створити певні умови. По-перше, менеджерам, відпові­дальним за управління ліквідністю, потрібно мати інформацію щодо діяльності всіх підрозділів банку, причетних до залучення та розміщення коштів. Крім того, внутрішніми положеннями банку повинні передбачатися можливість координації та конт­ролю з боку спеціалістів з управління ліквідністю за проведен­ням активно-пасивних операцій, а також розкриватися процеду­ри узгодження рішень. З огляду на оперативність рішень, які приймаються при поточному контролі ліквідності, багатова - ріантність можливих умов і наслідків при довгостроковому пла­нуванні ліквідності, особливого значення для успішного управ­ління набуває методологічне та програмне забезпечення процесу прийняття рішень.

При плануванні й аналізі ліквідності корисною та ефективною виявляється концепція фінансових потоків, коли операції банку розглядають як рух грошових коштів у вигляді надходжень та вибуття, що постійно відбувається в процесі роботи установи. На відміну від балансу, який відображає вартість активів, зобов’я­зань і капіталу в конкретний момент часу, у звіті про фінансові потоки (звіт про джерела та використання коштів) відображають­ся фінансові потоки за певний період. Звіт базується на таких за­лежностях:

Кошти, Кошти, від операцій банку +

Що надійшли до банку + зменшення активів банку +

За певний період часу _ + приріст боргових зобов' язань

Кошти, використані банком упродовж певного періоду часу

Дивіденди, виплачені акціонерам + + збільшення активів банку +

+ зменшення боргових зобов' язань

Кошти, що надійшли до банку за певний період часу

Кошти, використані банком упродовж певного періоду часу

Надходження до банку за певний період часу формують про­позицію ліквідних коштів, а використані банком кошти — це ре­зультат попиту на ліквідні кошти. Нетто-ліквідна позиція на певний момент часу визначається так:

Нетто-ліквідна позиція = Пропозиція ліквідних коштів-Попит на ліквідні кошти = Надхо­дження депозитів + Доходи + Погашення активів + Продаж активів + Інші залучення коштів-Ви­плати за депозитами - Надання кредитів - Купівля активів - Витрати - Інші виплати

Ефективність управління ризиком ліквідності залежить від низки факторів. Найважливішими з яких є склад клієнтів, доступ до ринків ресурсів, якість портфеля активів, навички менеджерів, відпрацьованість внутрішніх процедур та інструментарію плану­вання, задоволення потреб у ліквідних коштах. У процесі управ­ління ліквідністю необхідно вирішити такі завдання:

— своєчасно провести розрахунки за зобов’язаннями при прийнятних витратах;

— задовольнити попит на кредити;

— підтримати оптимальну, з точки зору ліквідності та прибу­тковості, структуру активів і пасивів;

— дотримуватися вимог щодо обов’язкових резервів, норма­тивів ліквідності.

Невідповідність обсягів попиту на ліквідні кошти можливос­тям банку щодо їх задоволення тісно пов’язана з рівнем ризику процентної ставки. Дефіцит чи надлишок ліквідних коштів ви­значається часовою структурою активів і пасивів, співвідношен­ням працюючих і необхідних для підтримання ліквідності кош­тів, що відповідно позначається на дохідності й витратності операцій.

Національним банком України для всіх комерційних банків установлені для визначення ліквідності балансу такі нормативи: поточна, короткострокова, загальна.

У міжнародній практиці головним показником ліквідності є відношення ліквідних активів банку до загальної суми активів

— нетто. При визначенні цього показника українським комер­ційним банкам необхідно вводити в розрахунок активи фінансо­вого звіту.

У процесі аналізу показників ліквідності українських комер­ційних банків доцільно виявляти міру дотримання принципів лік­відності за допомогою підтримки оптимального співвідношення між термінами депозитів і термінами коштів, розміщених в акти­вних операціях.

Найкраща ситуація складається в банку тоді, коли терміни ліквідності активів, за винятком власного капіталу, збігаються з термінами погашення заборгованостей перед вкладниками і де­біторами, а власний капітал банку існує у вигляді нерухомості, банківського устаткування, комп’ютерних програм і запасу обо­ротних коштів, яких вистачає для підтримання життєдіяльності банку.

Аналіз прибутковості банку передбачає визначення рівня прибутковості та її структури. Кінцевий рейтинг банку визнача­ється після вивчення прибутковості.

Найбільш розповсюдженим є метод зіставлення прибутку із за­гальною сумою активів банку. Відношення прибутку до активів за­стосовується при порівнянні прибутковості одного банку з іншим. Низьке значення цього показника може бути результатом консерва­тивної позички чи політики надзвичайних операційних витрат. Ви­соке значення відношення прибутку до активів може бути результа­том ефективної маркетингової діяльності банку, низької частки строкових і ощадних вкладів у загальній сумі чи депозитів високих доходів від активів. В останньому випадку стабільність банку підда­ється значному ризику: чим вищі доходи від активів, тим, зазвичай, більше пов’язаний із цим ризик.

Однак як відношення прибутку, так і відношення факторів, що впливають на доходи, до загальних активів ще не показують, як працює банк, виходячи з інтересів його акціонерів. Тому керів­ники банків, зазвичай, акцентують увагу на показнику доходу на одну акцію. Відношення доходу на одну акцію у відсотковому показнику до вартості акції на кінець року називають показником дивідендного доходу і показує, наскільки ефективно використо­вувалися кошти акціонерів протягом року.

Більш стабільним показником, що відображає ефективність функціонування банку, є показник зростання прибутковості на одну акцію. Цей показник характеризує щорічну тенденцію збільшення ставки доходу на акцію. Для керівників банків і акці­онерів має значення коефіцієнт, що показує частину прибутку банку, спрямовану на виплату дивідендів по акціях, розрахова­ний як відношення виплачених дивідендів до прибутку банку, спрямовану на виплату дивідендів по акціях, розрахований як ві­дношення виплачених дивідендів до прибутку банку.

Для оцінки прибутковості банківських операцій і контролю за витратами використовуються коефіцієнти співвідношення дохо­дів і витрат з активами, що приносять доходи. Ці коефіцієнти да­ють уявлення про рівень відсоткової маржі банку. Низька маржа показує, що банк, залучаючи дорогі депозити, бере участь в опе­раціях із низькою прибутковістю і невисоким ризиком. І навпаки, якщо маржа підвищена, то це свідчить про високий рівень деше­вих депозитів чи про залучення активів у високоприбуткові ризи­ковані операції.

Рентабельність банку розраховується як відношення прибут­ку до середнього рівня власного капіталу банку.

Нормативними документами НБУ не передбачені показники прибутковості банків, що утруднює прогнозування перспектив подальшого зростання банківських операцій і не дає змоги поте­нційним інвесторам оцінити вірогідність вкладання своїх капіта­лів у акції цього банку.

Оптимальною і результативною можна назвати тільки таку роботу банку, коли оцінка його діяльності свідчить про висо­кий рівень дохідності при виконанні всіх необхідних нормативів. Кількісний і якісний аналізи операцій банків допомагають відчи­нити двері в реальний світ обігу грошей, які тримають банки у своїх тенетах.

Дохідність банку — це позитивний результат його фінансово - господарської діяльності. За рахунок доходів оплачуються всі опе­раційні витрати, формується прибуток, обсяг якого визначає рі­вень дивідендів, зростання капіталу, розвиток пасивних та активних операцій. Кредитні операції комерційних банків — безперечно, най­головніші джерела отримання доходів. Заходи банківського марке­тингу забезпечують підтримання ліквідності, мінімізацію банківсь­ких ризиків, аналіз структури всіх доходів і витрат, кваліфіковану роботу персоналу, доходність і прибутковість кредитної діяльності.

Сюди можна віднести визначення мінімально допустимої процентної маржі, коефіцієнтів дохідності, рентабельності, при­бутковості кредитних операцій, виявлення тенденцій у дохідності кредитних операцій, планування мінімальної дохідної маржі для прогнозування орієнтованого рівня відсотків за активними і па­сивними операціями, виявлення ефективних методів процентної політики комерційних банків. Використання системи фінансових коефіцієнтів є важливим підходом до оцінки рівня прибутковості. Метод коефіцієнтів дає змогу виявити кількісний взаємозв’язок між різними статтями, розділами або групами статей балансу. Сутність аналізу методом коефіцієнтів полягає в тому, що бе­реться до уваги не один фактор, а вплив на рентабельність роботи банку кількох факторів водночас.

Усі процеси аналізу та оприлюднення його результатів зво­дяться до застосування заходів мінімізації ризиків. Способом мі­німізації процентного ризику є узгоджена процентна політика за кредитними і депозитними операціями. Динаміка процентних ставок як за активними, так і за пасивними операціями — пряме свідчення і доказ процентної політики, яка проводиться у цьому банку. Першим показником, який характеризує цю політику, є чистий спред.

Чистий спред — це різниця між процентними ставками, отриманими і сплаченими в банку.

Проценти отримані Проценти сплачені

Чистий спред (%) = —ї—1--------------------- £----------------- х100% -——--------------------------------------- ХІ00%

Позики Підпроцент ні пасиви

Цей показник визначає необхідну мінімальну різницю між ставками за активними й пасивними операціями, яка дасть змогу банку покрити витрати, але не принесе прибутку (мінімальне значення показника 0). Оптимальне значення чистого спряду — не менш як 1,25 %.

Другим показником прибутковості кредитних операцій є чис­та процента маржа. Маржа слугує для покриття витрат банку, ри­зиків, боргів за договорами, створення прибутку.

Чиста процента маржа — це міра ефективності використан­ня активів залежно від вартості залучених банком ресурсів.

Доходи від процентів - Витрати на проценти

Чиста процентна маржа загальна (%) =------------------------------------------------------------------------- х100%

Середні загальні активи

Маржа означає отримання прибутку банком у вигляді доходу від процентної різниці як відсоток до середніх загальних активів. Оптимальним значенням цього показника є 4,5 %. Зменшення показника сигналізує про загрозу банкрутства. Причинами змен­шення маржі є неправильна процентна політика банку, скорочен­ня питомої ваги активів, що приносять дохід, у загальному їх об­сязі, а також зовнішні фактори: зниження процентних ставок за кредитними операціями на позиковому ринку, подорожчання ре­сурсів тощо.

Найбільших проблем завдають українським комерційним банкам неповернені кредити, що є втраченими грошима вклад­ників, кредиторів та акціонерів. Ризик неповернення кредиту можна прогнозувати і кількісно оцінювати, наприклад, за до­помогою методики, що є, за розпорядженням НБУ, обов’язковою при нарахуванні обов’язкових резервів. У цій методиці досить чітко визначені ознаки, за якими той чи інший кредит має бути віднесений до однієї з груп ризику неповер­нення. Ці ознаки обрані емпірично і продиктовані довголіт­ньою практикою кредитування.

Механізм банківського маркетингу забезпечує стабільність та надійність комерційного банку, тому мають оцінюватися еконо­мічні показники діяльності банку з метою попередження банк­рутства, фінансових ризиків та інших негативних явищ.

Введення новітніх банківських технологій до маркетингової стратегії впливає на економічні показники діяльності банку і на­дає такі переваги:

— зменшення вартості завдяки опрацюванню великих обсягів при нижчій вартості одиниці, завдяки чому досягається економія як ефект масштабу;

— збільшення ефективності за рахунок скорочення ручних операцій або за рахунок прискорення одержання результатів;

— поліпшення якості послуг завдяки пропозиції своєчаснішо­го, точнішого і повнішого здійснення операцій аж до виконання деяких послуг цілодобово завдяки телекомунікаціям;

— одержання конкурентної переваги завдяки тому, що банк є першим у швидкості, ефективності та використанні продуктів;

— підвищення престижу банку завдяки тому, що клієнти не тільки вважають, але й є свідками того, що банк — лідер техніч­ного прогресу;

— пропозиція клієнтам економічних продуктів/послуг;

— можливість телекомунікації відділів усередині банку та з клієнтом;

— використання таких послуг, як рейтер.

— завдяки автоматизації можуть бути удосконалені страху­вання кредиту, його документування, регулювання і виплата;

— може бути спрощене визначення платоспроможності пози­чальника та оцінка міри ризику;

— можуть бути поліпшені опрацювання депозитів, управлін­ня фондами та бази даних клієнтів;

— операції по обміну іноземної валюти, ф’ючерсні угоди, свопи та опціони;

— інформаційна система бухгалтерського облі­ку/управління для контролю й управління банківською діяль­ністю та для вимірювання міри досягнення мети, продуктивно­сті й рентабельності.

Результати стратегічного використання нової технології мо­жуть мати значний вплив на спроможність банку пропонувати нові продукти та послуги, виходити на нові ринки і сегментувати
ринок, що значною мірою підвищуватиме конкурентоспромож­ність банку.

Отримання певних рейтингових позицій банку та їх дина­міка також свідчать про ефективність реалізації механізму бан­ківського маркетингу. Так, наприклад, рейтингові позиції комер­ційних банків за оцінками Асоціації українських банків визначаються за такими показниками:

— загальні активи або валюта балансу;

— кредитно-інвестиційний портфель;

— депозити фізичних осіб;

— капітал банку;

— фінансовий результат.

Отже, для визначення ефективності реалізації механізму бан­ківського маркетингу повинна аналізуватися сукупність наведе­них показників і її динаміка.

Додати коментар

Реквізити Майстерні своєї справи

Адреса і телефони:

Україна, Кіровоградська обл., м. Олександрія, вул. Куколівське шосе 5/1А,
тел./факс +38 (05235) 7 41 13,
+380 (68) 408 39 56 — будівельне обладнання, шлакоблочні вібропреси
+380 (50) 984 5 684 — будівельне обладнання, шлакоблочні вібропреси
+380 (67) 561 22 71 — решта обладнання
ICQ: 491675177
e-mail: msd@inbox.ru