Запрошуємо розробників корисного устаткування до співпраці

Забезпечення відповідності ринків праці та освітніх послуг: інноваційний підхід

Інтеграція України у світову економічну систему передбачає адаптацію до нових умов господарювання і використання сучас­них управлінських технологій. Зміни необхідні і в системі вищої освіти — адаптація її до мінливих умов макросередовища. Необ­хідність реформування системи вищої освіти — проблема не тіль­ки національної економіки України. Сучасні умови забезпечення життєздатності підприємств регіонів, а також національної еко­номіки диктують встановлення партнерських відносин бізнесу і ВНЗ. Взаємодія системи освіти і бізнесу приводить до задоволен­ня інтересів партнерів — бізнесу в отриманні якісних фахівців і ВНЗ у забезпеченні їх стійкості на ринку освітніх послуг. Ця вза­ємодія так само породжує позитивні екстерналії для держави в гармонізації ринків праці та освітніх послуг, розвитку наукових досліджень і формуванні соціальної безпеки. Одночасно у світі відбуваються зміни в методах, що використовуються для вирі­шення поточних соціальних проблем, перспектив розвитку та пошуку інноваційних технологій в системі гармонізації ринків праці та освіти. Приватний бізнес, держава і суспільство все ак­тивніше вступають у співпрацю у пошуках ефективних шляхів їх

Вирішення. При цьому функціонування системи вищої освіти по­в'язане з темпами і рівнем реформування економіки, процесами глобалізації і створення єдиної світової економіки як наслідку розвитку процесів інтернаціоналізації. Незважаючи на безліч мо­делей взаємодії соціальних партнерів, одним із тих, які позитив­но зарекомендували себе на практиці, стало партнерство, що про­являється в різних формах.

Питанням економічного регулювання розвитку соціальних процесів присвячені праці вітчизняних дослідників О. І. Амоша, С. І. Бандури, Д. П. Богині, В. М. Гейца, В. М. Гриньової, Г. І. Губе - рної, М. І. Долішнього, С. І. Дорогунцова, А. М. Колота, В. І. Куцен - ка, А. Ф. Мельника, В. М. Новікова, В. М. Тарасевича [2-5, 8-10, 12, 13, 16, 23, 29, 33, 43, 57].

Питання соціальної політики, економічного розвитку соціаль­ного сектору економіки, в тому числі системи освіти, займають значне місце в російській економічній думці. Способам реалізації соціального реформування в умовах соціально орієнтованої рин­кової економіки присвячені наукові праці таких дослідників, як Л. І. Абалкін, А. М. Бабич, Є. В. Єгоров, Є. М. Жильцов, Л. С. Ржа - ніцин. Питання партнерських відносин в економічній та соціаль­ній інфраструктурі українськими дослідниками вивчаються нау­ковими колективами в системі вищої освіти України Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Є. Грішно - ва), Київського національного економічного університету (А. Ко­лот), а в системі Національної академії наук України питання партнерських відносин (у формі державно-приватного партнерст­ва) досліджуються вченими державної установи «Інститут еконо­міки та прогнозування» (В. Геєць, М. Скрипниченко, Т. Єфимен - ко, К. Павлюк, Л. Федулова, І. Богдан, О. Степанова, М. Соколик та ін.) та Ради з вивчення продуктивних сил України (В. Куцен­ко).

Велике значення для розроблення інструментарію партнерсь­ких відносин з теоретичних та практичних проблем означених питань мали праці російських авторів: М. Д. Валової, Б. М. Генкі - на, І. М. Мисляєвої, В. А. Міхєєва, В. Є. Можаєва, Г. Я. Ракітської, Г. Г. Руденко, Т. С. Сулімової.

Значний науковий інтерес становлять праці російських вчених

Н. Г. Алексєєва, Л. В. Бабух, Г. А. Комісарової, Я. М. Нейматова, Л. І. Мухамедова та ін., які досліджують питання модернізації си­стеми освіти.

Аналіз українських публікацій, присвячених проблемам роз­витку систем освіти, дозволяє відзначити, що даній тематиці при­свячено безліч глибоких економічних досліджень. Дослідженню питань реформування системи освіти надається достатньо уваги в сучасній економічній науці. Найбільш значні дослідження з означеної тематики належать таким економістам, як Є. А. Гріш - нова, Є. Ю. Гулевич, О. О. Кожем'яченко, Л. М. Колешня, У. С. Кра­вченко, В. І. Куценко, Е. М. Лібанова, М. Д. Лук'янченко, В. А. Савченко, Г. А. Черниченко, Л. В. Шаульська. При цьому ос­новна увага в дослідженнях акцентується на розгляді реформу­вання освіти для гармонізації відносин між ринками освіти і пра­ці на загальнонаціональному, регіональному та місцевих рівнях. Разом з тим багато загальнонаціональних соціально-економічних процесів і необхідність їх зміни, формуються під впливом загаль­носвітових тенденцій і процесів розвитку, до яких належать: гло­балізація, інтеграція та демократизація світу. Одночасно освіта є тією політикобудівною сферою діяльності, яка визначає напрям глобального розвитку і в якій одночасно представлені найсклад­ніші соціально-економічні процеси сучасності і власне людина в її індивідуально-особистісному аспекті. Це вимагає від університе­тів, з одного боку, розширення функцій при збереженні тради­ційних аспектів діяльності, а з іншого — використання інституту партнерства для забезпечення сталого розвитку.

Тому в даному дослідженні доцільно розглянути розвиток сис­теми освіти, що формується під впливом загальносвітових тенде­нцій розвитку — глобалізації, інтеграції, демократизації, а також інноваційні напрямки, інструменти і механізми гармонізації ри­нків освіти та праці.

Проблеми технології освіти та її економічної складової — еко­номіки — освіти в останнє двадцятиріччя все більше і більше при­вертають увагу дослідників, політиків, управлінців та громадсь­кості. Це обумовлено тим, що в сучасному світі, як показують дос­лідження, рівень освіти в суспільстві має все більший вплив на його політичний та соціальний розвиток, а також на розвиток на­ціональних економік та їх успішність у конкурентній боротьбі. Як свідчать дослідження і статистика в європейських країнах частка людей, що мають вищу освіту, становить понад 30%, при цьому цей показник найбільше значення має у групі людей віком до 35 років. У країнах із перехідною економікою ця частка також пред­ставницька і збільшилася до двох разів. Підвищення рівня освіти

Дозволяє: підвищити комунікацію національних економік і відпо­відно їх розвиток, що базується на знаннях; удосконалювати управління компетенцією і людськими ресурсами; розширювати інтеграційні процеси. Усе це належить до переваг (вигод) макро- рівня при розвитку освітніх систем. З точки зору людини і нано - рівня якісна освіта і висока професійна компетентність, а також здатність до постійного відновлення знань дозволяють людині бути успішною у професійному самовдосконаленні, таким чином досягати різноманітних прагнень і бажань.

Ситуація у сфері освіти України як країни, національна еко­номіка якої знаходиться в декількох переходах — від планово - регульованої до ринкової, від традиційної системи освіти до євро­пейської (Болонський процес).

У країні відбувається формування конкурентного ринку освіт­ніх послуг за рахунок утворення сегмента ринку приватних ви­щих наукових установ.

Таким чином, у сучасних умовах успішне функціонування пі­дприємства, регіонів та національної економіки в цілому зале­жить від рівня забезпеченості висококваліфікованими фахівця­ми, що досить значуще для ефективної системи їх використання. Ситуація на ринку праці в Україні характеризується:

- збільшенням частки випускників вищих навчальних за­кладів, які працевлаштовуються не за набутою спеціальністю. В інженерних спеціальностях вона становить половину кількості випускників;

- незбалансованістю необхідної кваліфікації та рівня профе­сійної освіти, отриманого при підготовці у вищому навчальному закладі;

- необхідністю додаткової перепідготовки фахівців роботода­вцями, що вимагає додаткових витрат;

- невідповідністю між фактичним попитом на працівників з вищою та середньою професійною освітою та їх фактичною необ­хідністю, що особливо характерно для приватного сектору ринку праці;

- дефіцитом висококваліфікованих представників робочих професій, у тому числі і з інженерною підготовкою;

- інтелектуалізацією масових професій;

- інтернаціоналізацією інформаційної бази виробництва.

Багато з наведених чинників свідчить про незбалансованість ринку праці та ринку освітніх послуг, а також необхідність дер­жавного регулювання цієї сфери діяльності.

При цьому метою державного регулювання є сталий соціаль­но-економічний розвиток території, який включає: соціальну ста­більність, залучення інвестицій, конкурентоспроможність товарів та послуг, ефективну зайнятість, забезпечену збалансованістю ринку праці та ринку освітніх послуг. Роботодавець у цьому про­цесі виступає як актор на ринку праці та кінцевий користувач «продуктом» ринку освітніх послуг (який представлений вищими навчальними закладами), зацікавлений в одержанні висококва­ліфікованих кадрів, що мають спеціальний набір професійних якостей. До останніх у сучасних умовах належить володіння сис­темою умінь з управління: постановкою завдання, аналізом, про­гнозуванням, вмінням приймати інноваційні рішення, здатністю адаптувати отримані знання до конкретних умов виробництва, що з усією гостротою ставить проблему ролі якості освітніх послуг для забезпечення ефективної зайнятості та підвищення конкуре­нтоспроможності товарів і послуг.

Таким чином, у національній економіці України сформувалася велика соціально-економічна проблема, пов'язана з невідповідні­стю в діяльності ринку праці і ринку освітніх послуг, та необхід­ність партнерства бізнесу і держави для її вирішення.

Питання взаємодії ринків освіти та праці, а також моделі та інструменти взаємодії влади і бізнесу в забезпеченні збалансова­ності двох ринків у сучасних умовах є відносно новим питанням у сучасних наукових дослідженнях. На увагу заслуговує збірник статей провідних фахівців-трудовиків за редакцією проф. І. Л. Пе­трової, виданих за сприяння Благодійного фонду «Розвиток Укра­їни», який можна розглядати як один із дослідів пошуку компро­місу в цих сферах діяльності.

Дані дослідження, з одного боку, описують проблеми, що існу­ють на кожному з ринків, з іншого — описують іноземний та віт­чизняний досвід підготовки фахівців роботодавцями з необхідним набором компетенцій, а також окремі інструменти взаємодії рин­ків праці та освітніх послуг. Комплексний підхід до розгляду вза­ємодії ринків у регіональному аспекті з урахуванням керуючого впливу держави розглядається обмежено в одиничних дослі­дженнях [33].

У сучасних умовах людський капітал є тим ресурсом, який до­зволяє не тільки забезпечити розвиток національної економіки та підвищити якість життя населення, а й становить основу підви­щення її конкурентоспроможності, значущості держави у світовій економічній системі, участі її в усіх світових соціально - економічних процесах, а також визначає ступінь впливу і рейтинг країни в міжнародному просторі. Основою процесів нагрома­дження людського капіталу та підготовки висококваліфікованих кадрів для успішного розвитку національної та світової економіки є розвиток системи вищої освіти, яка в даний час найбільше з усіх напрямків соціального розвитку (охорона здоров'я, освіта, культу­ра, мистецтво, спорт, соціальний захист) зазнає дії процесів гло­балізації, інтеграції, інтернаціоналізації, демократизації. Це пот­ребує формування нової моделі освіти, яка буде адаптована до нових реалій стратегічного розвитку на основі активізації іннова­ційних процесів, формування і нагромадження людського та ін­телектуального капіталу на основі її участі в соціально - економічній системі суспільства, економіки та світового господар­ства на принципах забезпечення їх реальних потреб, пріоритетів і створення єдиної освітньо-науково-економічної системи.

Публікації дослідників різних наукових шкіл свідчать про те, що в даний час традиційна система освіти перебуває в стані кри­зи і необхідна її адаптація до нових умов і світових тенденцій ро­звитку. Сучасні тенденції на національних ринках освітніх пос­луг характеризуються комплексом протиріч, що складаються з:

- необхідності розширення обсягу та якості освіти відповідно до зростаючих вимог ринку праці на висококваліфіковану робочу силу, що відповідає конкретним потребам національних економік в інноваційному розвитку в умовах економіки знань;

- обмеженості державних бюджетних коштів, пов'язаних зі скороченням соціальних витрат при збереженні відповідальності держави за систему освіти;

- необхідності підвищення витрат на освіту при оптимізації державних соціальних витрат і витрат на освіту в тому числі або пошуку партнерів для забезпечення сталого інвестування освіти в особі приватних інвесторів та домогосподарств.

Існуюча ситуація свідчить, що модель системи освіти, що скла­лася в рамках національних культур і моделей господарювання, може бути охарактеризована як статична закрита, не здатна до розвитку і така, що не відповідає глобальним змінам, що відбу-

Ваються у світовій економіці, і накладає зміни на національну економіку. Разом з тим у ринковій економіці система освіти є не тільки соціальною необхідністю і умовою розвитку, а також кри­терієм ефективності управління та розвитку, що робить її об'єктом дослідження економічних наук. На тлі розвитку процесів глобалі­зації світового економічного співтовариства, що захопили і націо­нальні освітні процеси, освіта переміщається до числа тих галу­зей економіки, що розвиваються найшвидшими темпами. Це від­бувається за рахунок розширення можливостей вибору вступу до закордонних вищих навчальних закладів, розвитку ринку освіт­ніх послуг в Україні і розширення попиту на висококваліфікова­ну робочу силу в економіці знань. Показник кількості випускни­ків шкіл, що вступили до вищих навчальних закладів, є в даний час свідченням розвитку людського капіталу суспільства. Так, за даними ОЕСР, на сьогодні серед країн, що входять до складу Ор­ганізації, найбільш швидке зростання спостерігається в освіті третього ступеня: якщо в 1995 році - 37% контингенту вступників до університету, а в 2006 році це число зросло до 57% [2]. А взає­мозв'язок організацій вищої освіти з організаціями системи виро­бництва, науки і довузівської освіти, а також органами державної влади формує мережі взаємодії, що ґрунтуються на партнерстві елементів системи «освіта-наука-економіка-особистість». У цьому випадку взаємодія, метою створення якої є створення і збільшен­ня знань, навчання, прищеплення культурних цінностей і фор­мування економічного зростання, реалізується між такими інсти - туційними формами, як організації:

- довузівської підготовки (школи, ліцеї, коледжі);

- вищої освіти (ВНЗ);

- академічної та відомчої науки (інститути);

- виробництва (підприємства);

- органів управління.

Розгляд та об'єднання на практиці роз'єднаних елементів єди­ної інноваційної економічної системи — навчання, генерування нового знання і створення новацій, комерціалізація новацій, ін­новаційного розвитку організацій і створення інноваційного сере­довища для інноваційного розвитку — призводять, з одного боку, до виникнення стійкої інноваційної системи, а з іншого — до ви­никнення зворотного зв'язку в системі підготовки необхідної кі­лькості та якості фахівців. Крім того, створення єдиного потоку взаємодії «освіта-наука-економіка-особистість» дозволяє підвищу-

Вати економічну ефективність від вкладення коштів у систему освіти і більш обґрунтовано розглядати її не тільки як галузь со­ціального сектору, але і як підсистему виробництва. Свідченням цього є нові інституційні форми на базі великих технічних ВНЗ - технопарки, бізнес-центри, а також інноваційно-освітні комплек­си (прикладом на пострадянському просторі може бути «Сколко­во», Росія).

Основним системотвірним елементом у понятті «партнерство» є «співробітництво», при якому державні, приватні та громадські інститути виступають як рівноправні партнери, домовляються працювати в тісному співробітництві один з одним з метою вирі­шення важливого національного завдання. Партнерство також припускає наявність узгоджених домовленостей про розподіл ви­год і винагороди, про використання ресурсів — кваліфікованих фахівців, досвіду та фінансових партнерів.

Сучасні умови розвитку суспільства характеризуються зміною, що впливає на макросередовище функціонування освітньої сис­теми в цілому та університетів зокрема. Глобалізація економічно­го простору, розвиток техніки і технології, інформаційних техно­логій та Інтернету, електронних та мобільних технологій, «ефект десинхронізації», демографічна криза, формування економіки знань та ін. — перелік основних тенденцій розвитку макросередо - вища, що впливають на систему освіти.

Глобалізація розвитку світової економіки зумовлює набуття країнами стійких конкурентних переваг в умовах значного під­вищення ролі інноваційної складової розвитку. Трансформація розвитку науки і сучасних технологій інформатизації суспільст­ва — вирішальний фактор економічного зростання, який передба­чає формування конкурентоспроможного працівника, мотивова­ного до інтелектуально-професійного зростання, обслуговування нового технологічного устаткування. Ці фактори приводять до зміни мікросередовища університетів. Зміна в маркетинговому середовищі університету проявляється у змінах якості та змісту освіти, зміні критеріїв оцінки його діяльності, зміні очікувань безпосередніх споживачів освітніх продуктів і послуг, нових вимог і компетентності випускників ринку праці.

Ці зміни впливають на діяльність університету — його актив­ність у задоволенні потреб ринку праці й освітніх послуг, у якіс­ній освіті. Інтеграція України в міжнародне економічне співтова­риство передбачає нові умови господарювання, використання су-

Часних управлінських технологій, зміни у системі освіти. Адапта­ція до сучасних умов системи освіти вимагає постійних змін і адаптації університету для задоволення потреб і очікувань ринку освітніх послуг.

Зміни, що відбуваються в системі професійної освіти, є основою економічного і соціального розвитку країни. Для розвитку сучас­ної економіки необхідне зростання людського капіталу. Людина, яка володіє певним запасом знань, умінь і навичок загального і професійного характеру, стає ключовим фактором у розвитку і стійкості економіки. В умовах економіки знань акцентами розви­тку стають виробництво і нагромадження людського капіталу. Тому як у теоретичному, так і в практичному аспектах на увагу заслуговує проблема формування ефективної взаємодії між підп­риємствами регіонів, органами управління, університетами, під­приємствами довузівської підготовки та науковими установами. Ця взаємодія приводить до забезпечення інтересу: партнерів - підприємств — в отриманні фахівців, університетів — у забезпе­ченні стійкості на ринку освітніх послуг, а для регіонів — гармоні­зація ринків праці та освітніх послуг, розвиток наукових дослі­джень при стійкому розвитку.

Вирішення соціальних проблем суспільства шляхом розвитку взаємодії влади, бізнесу і суспільства — багатогранна проблема, що включає: вивчення соціальних потреб населення; диверсифі­кацію відповідальності держави у задоволенні потреб населення; розподіл функцій між соціальними партнерами з урахуванням їх ресурсів; особливості та технології взаємодії держави з бізнесом та суспільством при вирішенні проблем на основі балансу інтересів учасників цього процесу.

Основними формами реалізації соціальних проектів і програм в освіті є: соціальне замовлення; цільове фінансування конкрет­них організацій, що здійснюють соціально значущу діяльність; конкурсне розміщення державних чи регіональних грантів серед державних і недержавних некомерційних організацій; створення асоційованих структур (державно-громадські, суспільно - державні, регіонально-громадські, суспільно-регіональні органі­зації, фонди, некомерційні асоціації, партнерства і т. д.); підпи­сання тимчасових угод про співпрацю, у рамках яких можуть проводитися разові заходи чи акції соціальної спрямованості; пі­дписання довгострокових угод, що визначають принципи взаємо­відносин різних секторів суспільства (або їх частин). До такого

Роду угод належать тристоронні угоди між органами виконавчої влади, підприємцями та громадськими організаціями.

Вирішальне значення в альянсі взаємодії соціальних партне­рів починають займати українські бізнес-організації. Усвідом­лення бізнесом своєї соціальної відповідальності є одним із запо­рук успішного і гармонійного розвитку суспільства, недопущення його розшарування і внутрішніх конфліктів, оскільки соціально ефективна компанія — це компанія, стратегія розвитку якої пого­джена з інтересами її працівників, територією господарювання і суспільства в цілому. Сучасні компанії намагаються переходити від традиційної благодійності до більш стратегічних форм — сис­темної благодійності та соціальної відповідальності, зокрема до інвестування в соціальну сферу. Це призводить до більш органі­зованих форм добродійності, забезпечує цільове витрачання ви­ділених коштів; реалізації соціальних проектів на благо розвитку компанії і території, більш активного використання нових техно­логій управління, які залучають громадськість до розроблення і реалізації проектів.

В Україні буде формуватися безліч моделей взаємодії соціаль­них партнерів, які залежать не тільки від об'єктивних, але біль­шою мірою від суб'єктивних чинників особистісних взаємин між провідними ключовими фігурами у процесі формування та реалі­зації соціальної політики, від життєвих моральних установок цих осіб, від внутрішньої установки змінити ситуацію на краще.

Таким чином, у сучасному розумінні партнерство держави, бі­знесу і суспільства являє інституційний та організаційний союз між державою, приватними компаніями, громадськими організа­ціями з метою реалізації суспільно значущих проектів.

При цьому держава завжди несе відповідальність за виконан­ня своїх соціально відповідальних функцій, пов'язаних із загаль­нонаціональними інтересами, а бізнес є джерелом інноваційності, активності та забезпечення соціально-економічного розвитку. Партнерство, що розвивається, на відміну від традиційних відно­син створює свої базові моделі фінансування, відносин власності та методів управління. Соціальне партнерство (СП) передбачає конструктивно взаємовигідне співробітництво між трьома секто­рами суспільства — державними структурами, комерційними під­приємствами та некомерційними організаціями з метою вирі­шення проблем соціального сектора в інтересах всього населення або його окремих груп. Різновидом СП є державно-приватне пар-

Тнерство. Державно-приватне партнерство (ДПП) — це економіко - правовий механізм узгодження інтересів і забезпечення рівноп­равності держави і бізнесу в рамках реалізації соціально- економічних проектів, спрямованих на досягнення цілей держав­ного управління.

Недоліки законодавчої бази України полягають у відсутності чіткого визначення державної політики щодо відносин, які фор­муються між державою і територіальною громадою, з одного боку, та суб'єктами господарювання, що діє на основі приватної форми власності — з іншого боку для взаємовигідної співпраці на строко­вій основі з метою реалізації суспільно значущих проектів, досяг­нення соціального та економічного ефекту. В Україні розроблено проект Закону «Про загальні засади розвитку державно­приватного партнерства в Україні», мета якого — створення зако­нодавчої основи для стимулювання розвитку співпраці між дер­жавним та приватним секторами з метою підвищення конкурен­тоспроможності економіки країни та залучення інвестицій в еко­номіку України. Потрібне негайне продовження просування цьо­го закону.

До принципів організації державно-приватного партнерства, спрямованих на створення стабільних умов розвитку всіх його форм, що забезпечують ефективне використання державних, ре­гіональних, приватних та корпоративних ресурсів, належать: орі­єнтація на цінності, властиві культурі населення, що проживає в країні та регіоні, де здійснюється партнерство; конкурсний відбір партнера; вибір та обговорення форм партнерства; чіткість мето­дик оцінки ризику та вимірювання успіхів, включаючи визна­чення синергетичного ефекту партнерства; двостороння інформа­ційна відкритість; інноваційна взаємодія; інвестиційна приваб­ливість партнерства; взаємна гарантія стійкості партнерства, що знижує ризик передчасного розриву зв'язків.

Необхідність у ДПП виникає насамперед у сферах, за які дер­жава традиційно несе відповідальність, — об'єкти загального ко­ристування (транспортна, комунальна, соціальна інфраструкту­ра, об'єкти культури, пам'ятники історії та архітектури тощо), так звані «публічні служби» (public services) — ремонт, реконструкція та утримання об'єктів загального користування, прибирання те­риторій, житлово-комунальне господарство, освіта, охорона здо­ров'я. Державно-приватне партнерство з метою реалізації суспі-

Льно значущих проектів у даний час особливо актуальне в сферах охорони здоров'я та освіти.

Основними механізмами взаємодії ВНЗ з компаніями є: стра­тегічне партнерство; корпоративне управління (присутність пред­ставників бізнесу в керівництві ВНЗ і навпаки: присутність пред­ставників ВНЗ в керівних органах компаній); фінансовий мене­джмент і зв'язок із ринком праці; мотивація студентів- відмінників та інноваційних викладачів; стажування; підтримка студентських рухів; гранти на розроблення нових освітніх курсів; курси підвищення кваліфікації викладачів та обміну досвідом; гранти на наукові роботи; придбання обладнання та інша матері­альна підтримка; цільові капітали (ендаумент).

Одним із найбільш ефективних інструментів залучення кош­тів у сферу освіти, інноваційних, які підвищують у той самий час економічну зацікавленість роботодавців в інвестуванні коштів у професійну освіту, є система фінансування університетів за раху­нок щорічних доходів, одержуваних від розміщення державних і приватних коштів у цінні папери, акції, депозити без права вико­ристання самих засобів, що отримала назву «ендаумент». Ендау­мент — цільовий фонд, призначений для використання в некоме - рційних цілях, як правило, для фінансування організацій освіти, медицини, культури.

Причиною неузгодженості ринків праці та освіти є відсутність постійного моніторингу прогнозування потреб економіки і про­грам профорієнтації на перспективу, а також коригування. Ме­тою створення таких програм має стати розроблення обґрунтова­них обсягів прийому на найбільш затребувані і перспективні професії. Для цього необхідні щорічний моніторинг ринку праці та визначення дефіциту кадрів, щорічне коригування державного замовлення на дефіцитні спеціальності. Особливо цей процес ва­жливий для промислово розвинених регіонів, де традиційно кон­центрується науково-технічний потенціал держави. Крім того, необхідне розроблення механізму інформування потенційних абі­турієнтів про затребуваність обраної професії ринком праці та встановлення системи орієнтирів при виборі майбутньої професії.

Таким чином, сучасні загальноцивілізаційні тенденції розвит­ку суспільства передбачають посилення взаємодії бізнесу, влади і суспільства як елемента сталого розвитку. Аналіз європейського та українського досвіду співпраці університетів і промислових підприємств показує необхідність розширення і поглиблення фу-

Нкцій діяльності університету в напрямках нарощування інтеле­ктуального потенціалу, розвитку науки і високих технологій, освіти та комунікацій, що сприяє підвищенню конкурентоспро­можності національних економік у сучасному світі.

Пріоритетними напрямками для розвитку взаємодії держави, бізнесу і суспільства при реалізації соціальних проектів є: форму­вання сприятливих умов розвитку партнерства; посилення нор­мативно-правового забезпечення; посилення ефективної держав­ної підтримки і гарантій цивілізованого бізнесу, забезпечення державної підтримки у реалізації соціальних проектів, створення єдиного державного органу з питань державно-приватного парт­нерства; більш ретельне опрацювання проектів з боку держави та бізнесу за участю громадськості; соціальний контроль у проекту­ванні та прозорість моделей та механізмів партнерства.

Додати коментар

Реквізити Майстерні своєї справи

Адреса і телефони:

Україна, Кіровоградська обл., м. Олександрія, вул. Куколівське шосе 5/1А,
тел./факс +38 (05235) 7 41 13,
+380 (68) 408 39 56 — будівельне обладнання, шлакоблочні вібропреси
+380 (50) 984 5 684 — будівельне обладнання, шлакоблочні вібропреси
+380 (67) 561 22 71 — решта обладнання
ICQ: 491675177
e-mail: msd@inbox.ru