Забезпечення відповідності ринків праці та освітніх послуг: інноваційний підхід
Інтеграція України у світову економічну систему передбачає адаптацію до нових умов господарювання і використання сучасних управлінських технологій. Зміни необхідні і в системі вищої освіти — адаптація її до мінливих умов макросередовища. Необхідність реформування системи вищої освіти — проблема не тільки національної економіки України. Сучасні умови забезпечення життєздатності підприємств регіонів, а також національної економіки диктують встановлення партнерських відносин бізнесу і ВНЗ. Взаємодія системи освіти і бізнесу приводить до задоволення інтересів партнерів — бізнесу в отриманні якісних фахівців і ВНЗ у забезпеченні їх стійкості на ринку освітніх послуг. Ця взаємодія так само породжує позитивні екстерналії для держави в гармонізації ринків праці та освітніх послуг, розвитку наукових досліджень і формуванні соціальної безпеки. Одночасно у світі відбуваються зміни в методах, що використовуються для вирішення поточних соціальних проблем, перспектив розвитку та пошуку інноваційних технологій в системі гармонізації ринків праці та освіти. Приватний бізнес, держава і суспільство все активніше вступають у співпрацю у пошуках ефективних шляхів їх
Вирішення. При цьому функціонування системи вищої освіти пов'язане з темпами і рівнем реформування економіки, процесами глобалізації і створення єдиної світової економіки як наслідку розвитку процесів інтернаціоналізації. Незважаючи на безліч моделей взаємодії соціальних партнерів, одним із тих, які позитивно зарекомендували себе на практиці, стало партнерство, що проявляється в різних формах.
Питанням економічного регулювання розвитку соціальних процесів присвячені праці вітчизняних дослідників О. І. Амоша, С. І. Бандури, Д. П. Богині, В. М. Гейца, В. М. Гриньової, Г. І. Губе - рної, М. І. Долішнього, С. І. Дорогунцова, А. М. Колота, В. І. Куцен - ка, А. Ф. Мельника, В. М. Новікова, В. М. Тарасевича [2-5, 8-10, 12, 13, 16, 23, 29, 33, 43, 57].
Питання соціальної політики, економічного розвитку соціального сектору економіки, в тому числі системи освіти, займають значне місце в російській економічній думці. Способам реалізації соціального реформування в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки присвячені наукові праці таких дослідників, як Л. І. Абалкін, А. М. Бабич, Є. В. Єгоров, Є. М. Жильцов, Л. С. Ржа - ніцин. Питання партнерських відносин в економічній та соціальній інфраструктурі українськими дослідниками вивчаються науковими колективами в системі вищої освіти України Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Є. Грішно - ва), Київського національного економічного університету (А. Колот), а в системі Національної академії наук України питання партнерських відносин (у формі державно-приватного партнерства) досліджуються вченими державної установи «Інститут економіки та прогнозування» (В. Геєць, М. Скрипниченко, Т. Єфимен - ко, К. Павлюк, Л. Федулова, І. Богдан, О. Степанова, М. Соколик та ін.) та Ради з вивчення продуктивних сил України (В. Куценко).
Велике значення для розроблення інструментарію партнерських відносин з теоретичних та практичних проблем означених питань мали праці російських авторів: М. Д. Валової, Б. М. Генкі - на, І. М. Мисляєвої, В. А. Міхєєва, В. Є. Можаєва, Г. Я. Ракітської, Г. Г. Руденко, Т. С. Сулімової.
Значний науковий інтерес становлять праці російських вчених
Н. Г. Алексєєва, Л. В. Бабух, Г. А. Комісарової, Я. М. Нейматова, Л. І. Мухамедова та ін., які досліджують питання модернізації системи освіти.
Аналіз українських публікацій, присвячених проблемам розвитку систем освіти, дозволяє відзначити, що даній тематиці присвячено безліч глибоких економічних досліджень. Дослідженню питань реформування системи освіти надається достатньо уваги в сучасній економічній науці. Найбільш значні дослідження з означеної тематики належать таким економістам, як Є. А. Гріш - нова, Є. Ю. Гулевич, О. О. Кожем'яченко, Л. М. Колешня, У. С. Кравченко, В. І. Куценко, Е. М. Лібанова, М. Д. Лук'янченко, В. А. Савченко, Г. А. Черниченко, Л. В. Шаульська. При цьому основна увага в дослідженнях акцентується на розгляді реформування освіти для гармонізації відносин між ринками освіти і праці на загальнонаціональному, регіональному та місцевих рівнях. Разом з тим багато загальнонаціональних соціально-економічних процесів і необхідність їх зміни, формуються під впливом загальносвітових тенденцій і процесів розвитку, до яких належать: глобалізація, інтеграція та демократизація світу. Одночасно освіта є тією політикобудівною сферою діяльності, яка визначає напрям глобального розвитку і в якій одночасно представлені найскладніші соціально-економічні процеси сучасності і власне людина в її індивідуально-особистісному аспекті. Це вимагає від університетів, з одного боку, розширення функцій при збереженні традиційних аспектів діяльності, а з іншого — використання інституту партнерства для забезпечення сталого розвитку.
Тому в даному дослідженні доцільно розглянути розвиток системи освіти, що формується під впливом загальносвітових тенденцій розвитку — глобалізації, інтеграції, демократизації, а також інноваційні напрямки, інструменти і механізми гармонізації ринків освіти та праці.
Проблеми технології освіти та її економічної складової — економіки — освіти в останнє двадцятиріччя все більше і більше привертають увагу дослідників, політиків, управлінців та громадськості. Це обумовлено тим, що в сучасному світі, як показують дослідження, рівень освіти в суспільстві має все більший вплив на його політичний та соціальний розвиток, а також на розвиток національних економік та їх успішність у конкурентній боротьбі. Як свідчать дослідження і статистика в європейських країнах частка людей, що мають вищу освіту, становить понад 30%, при цьому цей показник найбільше значення має у групі людей віком до 35 років. У країнах із перехідною економікою ця частка також представницька і збільшилася до двох разів. Підвищення рівня освіти
Дозволяє: підвищити комунікацію національних економік і відповідно їх розвиток, що базується на знаннях; удосконалювати управління компетенцією і людськими ресурсами; розширювати інтеграційні процеси. Усе це належить до переваг (вигод) макро- рівня при розвитку освітніх систем. З точки зору людини і нано - рівня якісна освіта і висока професійна компетентність, а також здатність до постійного відновлення знань дозволяють людині бути успішною у професійному самовдосконаленні, таким чином досягати різноманітних прагнень і бажань.
Ситуація у сфері освіти України як країни, національна економіка якої знаходиться в декількох переходах — від планово - регульованої до ринкової, від традиційної системи освіти до європейської (Болонський процес).
У країні відбувається формування конкурентного ринку освітніх послуг за рахунок утворення сегмента ринку приватних вищих наукових установ.
Таким чином, у сучасних умовах успішне функціонування підприємства, регіонів та національної економіки в цілому залежить від рівня забезпеченості висококваліфікованими фахівцями, що досить значуще для ефективної системи їх використання. Ситуація на ринку праці в Україні характеризується:
- збільшенням частки випускників вищих навчальних закладів, які працевлаштовуються не за набутою спеціальністю. В інженерних спеціальностях вона становить половину кількості випускників;
- незбалансованістю необхідної кваліфікації та рівня професійної освіти, отриманого при підготовці у вищому навчальному закладі;
- необхідністю додаткової перепідготовки фахівців роботодавцями, що вимагає додаткових витрат;
- невідповідністю між фактичним попитом на працівників з вищою та середньою професійною освітою та їх фактичною необхідністю, що особливо характерно для приватного сектору ринку праці;
- дефіцитом висококваліфікованих представників робочих професій, у тому числі і з інженерною підготовкою;
- інтелектуалізацією масових професій;
- інтернаціоналізацією інформаційної бази виробництва.
Багато з наведених чинників свідчить про незбалансованість ринку праці та ринку освітніх послуг, а також необхідність державного регулювання цієї сфери діяльності.
При цьому метою державного регулювання є сталий соціально-економічний розвиток території, який включає: соціальну стабільність, залучення інвестицій, конкурентоспроможність товарів та послуг, ефективну зайнятість, забезпечену збалансованістю ринку праці та ринку освітніх послуг. Роботодавець у цьому процесі виступає як актор на ринку праці та кінцевий користувач «продуктом» ринку освітніх послуг (який представлений вищими навчальними закладами), зацікавлений в одержанні висококваліфікованих кадрів, що мають спеціальний набір професійних якостей. До останніх у сучасних умовах належить володіння системою умінь з управління: постановкою завдання, аналізом, прогнозуванням, вмінням приймати інноваційні рішення, здатністю адаптувати отримані знання до конкретних умов виробництва, що з усією гостротою ставить проблему ролі якості освітніх послуг для забезпечення ефективної зайнятості та підвищення конкурентоспроможності товарів і послуг.
Таким чином, у національній економіці України сформувалася велика соціально-економічна проблема, пов'язана з невідповідністю в діяльності ринку праці і ринку освітніх послуг, та необхідність партнерства бізнесу і держави для її вирішення.
Питання взаємодії ринків освіти та праці, а також моделі та інструменти взаємодії влади і бізнесу в забезпеченні збалансованості двох ринків у сучасних умовах є відносно новим питанням у сучасних наукових дослідженнях. На увагу заслуговує збірник статей провідних фахівців-трудовиків за редакцією проф. І. Л. Петрової, виданих за сприяння Благодійного фонду «Розвиток України», який можна розглядати як один із дослідів пошуку компромісу в цих сферах діяльності.
Дані дослідження, з одного боку, описують проблеми, що існують на кожному з ринків, з іншого — описують іноземний та вітчизняний досвід підготовки фахівців роботодавцями з необхідним набором компетенцій, а також окремі інструменти взаємодії ринків праці та освітніх послуг. Комплексний підхід до розгляду взаємодії ринків у регіональному аспекті з урахуванням керуючого впливу держави розглядається обмежено в одиничних дослідженнях [33].
У сучасних умовах людський капітал є тим ресурсом, який дозволяє не тільки забезпечити розвиток національної економіки та підвищити якість життя населення, а й становить основу підвищення її конкурентоспроможності, значущості держави у світовій економічній системі, участі її в усіх світових соціально - економічних процесах, а також визначає ступінь впливу і рейтинг країни в міжнародному просторі. Основою процесів нагромадження людського капіталу та підготовки висококваліфікованих кадрів для успішного розвитку національної та світової економіки є розвиток системи вищої освіти, яка в даний час найбільше з усіх напрямків соціального розвитку (охорона здоров'я, освіта, культура, мистецтво, спорт, соціальний захист) зазнає дії процесів глобалізації, інтеграції, інтернаціоналізації, демократизації. Це потребує формування нової моделі освіти, яка буде адаптована до нових реалій стратегічного розвитку на основі активізації інноваційних процесів, формування і нагромадження людського та інтелектуального капіталу на основі її участі в соціально - економічній системі суспільства, економіки та світового господарства на принципах забезпечення їх реальних потреб, пріоритетів і створення єдиної освітньо-науково-економічної системи.
Публікації дослідників різних наукових шкіл свідчать про те, що в даний час традиційна система освіти перебуває в стані кризи і необхідна її адаптація до нових умов і світових тенденцій розвитку. Сучасні тенденції на національних ринках освітніх послуг характеризуються комплексом протиріч, що складаються з:
- необхідності розширення обсягу та якості освіти відповідно до зростаючих вимог ринку праці на висококваліфіковану робочу силу, що відповідає конкретним потребам національних економік в інноваційному розвитку в умовах економіки знань;
- обмеженості державних бюджетних коштів, пов'язаних зі скороченням соціальних витрат при збереженні відповідальності держави за систему освіти;
- необхідності підвищення витрат на освіту при оптимізації державних соціальних витрат і витрат на освіту в тому числі або пошуку партнерів для забезпечення сталого інвестування освіти в особі приватних інвесторів та домогосподарств.
Існуюча ситуація свідчить, що модель системи освіти, що склалася в рамках національних культур і моделей господарювання, може бути охарактеризована як статична закрита, не здатна до розвитку і така, що не відповідає глобальним змінам, що відбу-
Ваються у світовій економіці, і накладає зміни на національну економіку. Разом з тим у ринковій економіці система освіти є не тільки соціальною необхідністю і умовою розвитку, а також критерієм ефективності управління та розвитку, що робить її об'єктом дослідження економічних наук. На тлі розвитку процесів глобалізації світового економічного співтовариства, що захопили і національні освітні процеси, освіта переміщається до числа тих галузей економіки, що розвиваються найшвидшими темпами. Це відбувається за рахунок розширення можливостей вибору вступу до закордонних вищих навчальних закладів, розвитку ринку освітніх послуг в Україні і розширення попиту на висококваліфіковану робочу силу в економіці знань. Показник кількості випускників шкіл, що вступили до вищих навчальних закладів, є в даний час свідченням розвитку людського капіталу суспільства. Так, за даними ОЕСР, на сьогодні серед країн, що входять до складу Організації, найбільш швидке зростання спостерігається в освіті третього ступеня: якщо в 1995 році - 37% контингенту вступників до університету, а в 2006 році це число зросло до 57% [2]. А взаємозв'язок організацій вищої освіти з організаціями системи виробництва, науки і довузівської освіти, а також органами державної влади формує мережі взаємодії, що ґрунтуються на партнерстві елементів системи «освіта-наука-економіка-особистість». У цьому випадку взаємодія, метою створення якої є створення і збільшення знань, навчання, прищеплення культурних цінностей і формування економічного зростання, реалізується між такими інсти - туційними формами, як організації:
- довузівської підготовки (школи, ліцеї, коледжі);
- вищої освіти (ВНЗ);
- академічної та відомчої науки (інститути);
- виробництва (підприємства);
- органів управління.
Розгляд та об'єднання на практиці роз'єднаних елементів єдиної інноваційної економічної системи — навчання, генерування нового знання і створення новацій, комерціалізація новацій, інноваційного розвитку організацій і створення інноваційного середовища для інноваційного розвитку — призводять, з одного боку, до виникнення стійкої інноваційної системи, а з іншого — до виникнення зворотного зв'язку в системі підготовки необхідної кількості та якості фахівців. Крім того, створення єдиного потоку взаємодії «освіта-наука-економіка-особистість» дозволяє підвищу-
Вати економічну ефективність від вкладення коштів у систему освіти і більш обґрунтовано розглядати її не тільки як галузь соціального сектору, але і як підсистему виробництва. Свідченням цього є нові інституційні форми на базі великих технічних ВНЗ - технопарки, бізнес-центри, а також інноваційно-освітні комплекси (прикладом на пострадянському просторі може бути «Сколково», Росія).
Основним системотвірним елементом у понятті «партнерство» є «співробітництво», при якому державні, приватні та громадські інститути виступають як рівноправні партнери, домовляються працювати в тісному співробітництві один з одним з метою вирішення важливого національного завдання. Партнерство також припускає наявність узгоджених домовленостей про розподіл вигод і винагороди, про використання ресурсів — кваліфікованих фахівців, досвіду та фінансових партнерів.
Сучасні умови розвитку суспільства характеризуються зміною, що впливає на макросередовище функціонування освітньої системи в цілому та університетів зокрема. Глобалізація економічного простору, розвиток техніки і технології, інформаційних технологій та Інтернету, електронних та мобільних технологій, «ефект десинхронізації», демографічна криза, формування економіки знань та ін. — перелік основних тенденцій розвитку макросередо - вища, що впливають на систему освіти.
Глобалізація розвитку світової економіки зумовлює набуття країнами стійких конкурентних переваг в умовах значного підвищення ролі інноваційної складової розвитку. Трансформація розвитку науки і сучасних технологій інформатизації суспільства — вирішальний фактор економічного зростання, який передбачає формування конкурентоспроможного працівника, мотивованого до інтелектуально-професійного зростання, обслуговування нового технологічного устаткування. Ці фактори приводять до зміни мікросередовища університетів. Зміна в маркетинговому середовищі університету проявляється у змінах якості та змісту освіти, зміні критеріїв оцінки його діяльності, зміні очікувань безпосередніх споживачів освітніх продуктів і послуг, нових вимог і компетентності випускників ринку праці.
Ці зміни впливають на діяльність університету — його активність у задоволенні потреб ринку праці й освітніх послуг, у якісній освіті. Інтеграція України в міжнародне економічне співтовариство передбачає нові умови господарювання, використання су-
Часних управлінських технологій, зміни у системі освіти. Адаптація до сучасних умов системи освіти вимагає постійних змін і адаптації університету для задоволення потреб і очікувань ринку освітніх послуг.
Зміни, що відбуваються в системі професійної освіти, є основою економічного і соціального розвитку країни. Для розвитку сучасної економіки необхідне зростання людського капіталу. Людина, яка володіє певним запасом знань, умінь і навичок загального і професійного характеру, стає ключовим фактором у розвитку і стійкості економіки. В умовах економіки знань акцентами розвитку стають виробництво і нагромадження людського капіталу. Тому як у теоретичному, так і в практичному аспектах на увагу заслуговує проблема формування ефективної взаємодії між підприємствами регіонів, органами управління, університетами, підприємствами довузівської підготовки та науковими установами. Ця взаємодія приводить до забезпечення інтересу: партнерів - підприємств — в отриманні фахівців, університетів — у забезпеченні стійкості на ринку освітніх послуг, а для регіонів — гармонізація ринків праці та освітніх послуг, розвиток наукових досліджень при стійкому розвитку.
Вирішення соціальних проблем суспільства шляхом розвитку взаємодії влади, бізнесу і суспільства — багатогранна проблема, що включає: вивчення соціальних потреб населення; диверсифікацію відповідальності держави у задоволенні потреб населення; розподіл функцій між соціальними партнерами з урахуванням їх ресурсів; особливості та технології взаємодії держави з бізнесом та суспільством при вирішенні проблем на основі балансу інтересів учасників цього процесу.
Основними формами реалізації соціальних проектів і програм в освіті є: соціальне замовлення; цільове фінансування конкретних організацій, що здійснюють соціально значущу діяльність; конкурсне розміщення державних чи регіональних грантів серед державних і недержавних некомерційних організацій; створення асоційованих структур (державно-громадські, суспільно - державні, регіонально-громадські, суспільно-регіональні організації, фонди, некомерційні асоціації, партнерства і т. д.); підписання тимчасових угод про співпрацю, у рамках яких можуть проводитися разові заходи чи акції соціальної спрямованості; підписання довгострокових угод, що визначають принципи взаємовідносин різних секторів суспільства (або їх частин). До такого
Роду угод належать тристоронні угоди між органами виконавчої влади, підприємцями та громадськими організаціями.
Вирішальне значення в альянсі взаємодії соціальних партнерів починають займати українські бізнес-організації. Усвідомлення бізнесом своєї соціальної відповідальності є одним із запорук успішного і гармонійного розвитку суспільства, недопущення його розшарування і внутрішніх конфліктів, оскільки соціально ефективна компанія — це компанія, стратегія розвитку якої погоджена з інтересами її працівників, територією господарювання і суспільства в цілому. Сучасні компанії намагаються переходити від традиційної благодійності до більш стратегічних форм — системної благодійності та соціальної відповідальності, зокрема до інвестування в соціальну сферу. Це призводить до більш організованих форм добродійності, забезпечує цільове витрачання виділених коштів; реалізації соціальних проектів на благо розвитку компанії і території, більш активного використання нових технологій управління, які залучають громадськість до розроблення і реалізації проектів.
В Україні буде формуватися безліч моделей взаємодії соціальних партнерів, які залежать не тільки від об'єктивних, але більшою мірою від суб'єктивних чинників особистісних взаємин між провідними ключовими фігурами у процесі формування та реалізації соціальної політики, від життєвих моральних установок цих осіб, від внутрішньої установки змінити ситуацію на краще.
Таким чином, у сучасному розумінні партнерство держави, бізнесу і суспільства являє інституційний та організаційний союз між державою, приватними компаніями, громадськими організаціями з метою реалізації суспільно значущих проектів.
При цьому держава завжди несе відповідальність за виконання своїх соціально відповідальних функцій, пов'язаних із загальнонаціональними інтересами, а бізнес є джерелом інноваційності, активності та забезпечення соціально-економічного розвитку. Партнерство, що розвивається, на відміну від традиційних відносин створює свої базові моделі фінансування, відносин власності та методів управління. Соціальне партнерство (СП) передбачає конструктивно взаємовигідне співробітництво між трьома секторами суспільства — державними структурами, комерційними підприємствами та некомерційними організаціями з метою вирішення проблем соціального сектора в інтересах всього населення або його окремих груп. Різновидом СП є державно-приватне пар-
Тнерство. Державно-приватне партнерство (ДПП) — це економіко - правовий механізм узгодження інтересів і забезпечення рівноправності держави і бізнесу в рамках реалізації соціально- економічних проектів, спрямованих на досягнення цілей державного управління.
Недоліки законодавчої бази України полягають у відсутності чіткого визначення державної політики щодо відносин, які формуються між державою і територіальною громадою, з одного боку, та суб'єктами господарювання, що діє на основі приватної форми власності — з іншого боку для взаємовигідної співпраці на строковій основі з метою реалізації суспільно значущих проектів, досягнення соціального та економічного ефекту. В Україні розроблено проект Закону «Про загальні засади розвитку державноприватного партнерства в Україні», мета якого — створення законодавчої основи для стимулювання розвитку співпраці між державним та приватним секторами з метою підвищення конкурентоспроможності економіки країни та залучення інвестицій в економіку України. Потрібне негайне продовження просування цього закону.
До принципів організації державно-приватного партнерства, спрямованих на створення стабільних умов розвитку всіх його форм, що забезпечують ефективне використання державних, регіональних, приватних та корпоративних ресурсів, належать: орієнтація на цінності, властиві культурі населення, що проживає в країні та регіоні, де здійснюється партнерство; конкурсний відбір партнера; вибір та обговорення форм партнерства; чіткість методик оцінки ризику та вимірювання успіхів, включаючи визначення синергетичного ефекту партнерства; двостороння інформаційна відкритість; інноваційна взаємодія; інвестиційна привабливість партнерства; взаємна гарантія стійкості партнерства, що знижує ризик передчасного розриву зв'язків.
Необхідність у ДПП виникає насамперед у сферах, за які держава традиційно несе відповідальність, — об'єкти загального користування (транспортна, комунальна, соціальна інфраструктура, об'єкти культури, пам'ятники історії та архітектури тощо), так звані «публічні служби» (public services) — ремонт, реконструкція та утримання об'єктів загального користування, прибирання територій, житлово-комунальне господарство, освіта, охорона здоров'я. Державно-приватне партнерство з метою реалізації суспі-
Льно значущих проектів у даний час особливо актуальне в сферах охорони здоров'я та освіти.
Основними механізмами взаємодії ВНЗ з компаніями є: стратегічне партнерство; корпоративне управління (присутність представників бізнесу в керівництві ВНЗ і навпаки: присутність представників ВНЗ в керівних органах компаній); фінансовий менеджмент і зв'язок із ринком праці; мотивація студентів- відмінників та інноваційних викладачів; стажування; підтримка студентських рухів; гранти на розроблення нових освітніх курсів; курси підвищення кваліфікації викладачів та обміну досвідом; гранти на наукові роботи; придбання обладнання та інша матеріальна підтримка; цільові капітали (ендаумент).
Одним із найбільш ефективних інструментів залучення коштів у сферу освіти, інноваційних, які підвищують у той самий час економічну зацікавленість роботодавців в інвестуванні коштів у професійну освіту, є система фінансування університетів за рахунок щорічних доходів, одержуваних від розміщення державних і приватних коштів у цінні папери, акції, депозити без права використання самих засобів, що отримала назву «ендаумент». Ендаумент — цільовий фонд, призначений для використання в некоме - рційних цілях, як правило, для фінансування організацій освіти, медицини, культури.
Причиною неузгодженості ринків праці та освіти є відсутність постійного моніторингу прогнозування потреб економіки і програм профорієнтації на перспективу, а також коригування. Метою створення таких програм має стати розроблення обґрунтованих обсягів прийому на найбільш затребувані і перспективні професії. Для цього необхідні щорічний моніторинг ринку праці та визначення дефіциту кадрів, щорічне коригування державного замовлення на дефіцитні спеціальності. Особливо цей процес важливий для промислово розвинених регіонів, де традиційно концентрується науково-технічний потенціал держави. Крім того, необхідне розроблення механізму інформування потенційних абітурієнтів про затребуваність обраної професії ринком праці та встановлення системи орієнтирів при виборі майбутньої професії.
Таким чином, сучасні загальноцивілізаційні тенденції розвитку суспільства передбачають посилення взаємодії бізнесу, влади і суспільства як елемента сталого розвитку. Аналіз європейського та українського досвіду співпраці університетів і промислових підприємств показує необхідність розширення і поглиблення фу-
Нкцій діяльності університету в напрямках нарощування інтелектуального потенціалу, розвитку науки і високих технологій, освіти та комунікацій, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності національних економік у сучасному світі.
Пріоритетними напрямками для розвитку взаємодії держави, бізнесу і суспільства при реалізації соціальних проектів є: формування сприятливих умов розвитку партнерства; посилення нормативно-правового забезпечення; посилення ефективної державної підтримки і гарантій цивілізованого бізнесу, забезпечення державної підтримки у реалізації соціальних проектів, створення єдиного державного органу з питань державно-приватного партнерства; більш ретельне опрацювання проектів з боку держави та бізнесу за участю громадськості; соціальний контроль у проектуванні та прозорість моделей та механізмів партнерства.